31 березня одна із найбільших будівельних фірм Волині відзначила своє півстоліття. За цей час тут пережили розквіт 80-х і розруху 90-х. Побудовано тисячі квадратних метрів житла, десятки шкіл, садочків, лікарень. Нині у «Житлобуді-2» працюють внуки тих, хто стояв біля витоків цієї будівельної організації. За ці роки вона завоювала довіру, повагу та прихильність тисяч волинян. 22 роки «Житлобуд-2» очолює заслужений будівельник України Леонід Стефанович.
«Ми практично весь Луцьк побудували»
Ще й сьогодні у «Житлобуді-2» трудяться люди, які пам’ятають, як на місці 33-го кварталу кози паслися, замість лікарні у Боголюбах ріс величезний сад, а електромережі до корпусів нинішнього Національного технічного університету прокладали через городи з полуницею. «Житлобуд-2» від моменту створення мав завдання будувати «фасад» міста. Всі цегляні будинки на проспектах Відродження, Волі, Соборності, Київського майдану змуровані вмілими руками його майстрів.
49 років працює на фірмі Євген Петрович Нищий. Він – бляхар, а це робота філігранна, потребує неабиякого вміння і терпіння. І хоч чоловік уже давно на пенсії, досі виходить на роботу. Без неї, каже, швидше помре. Звик бути у русі і поміж людьми. А ще Євген Петрович – ходяча енциклопедія будівельної організації. Всіх її начальників він називає поіменно. Навіть тих, які лише два-три місяці пропрацювали.
– Першим керівником був Лебіга, потім Дорошенко, Серебрянніков, Кухарчук, Сципюк, Горбач, – загинає пальці майстер. А скільки він історій знає про луцькі знакові споруди!
– Найбільше запам’ятав будівництво готелю «Росія», зараз «Лучеськ». Специфіка роботи бляхаря така, що на об’єкті ми перебуваємо десь місяць-два. А у той готель як нас загнали, то з півтора року ми звідти не виходили. Робили систему вентиляції. Вона там дуже «мудрьона».
– Та ми практично весь Луцьк побудували! Якщо взяти 33-й квартал, то я вже й не скажу, який з будинків будував, скільки їх було, – долучається до розмови Петро Дідух. Він уже 39 років працює у «Житлобуді-2» муляром. – На 33-му тоді ні моста, ні дороги не було. А дев’ятиповерхівку на 40-му починали серед поля споруджувати. Взагалі у 80-і у нас було дуже багато роботи. Часто працювали у три зміни.
– А пам’ятаєте, як нас у голе поле кинули аеропорт у Крупі будувати? – пригадав Юрій Муха, водій із «житлобудівським» стажем у 35 років. – Там же зовсім нічого не було. Проклали телефонний кабель, так миші ізоляцію прогризли! Ми ще термінал будували, а там вже літаки почали сідати. Ан-22, Ан-24… А скільки кукурузників було!
– Будували ми дев’ятиповерхівку на Київському майдані, там, де зараз «Вопак», так біля нас постійно молодий чоловік в костюмі з КГБ з ранку до смерканку крутився, – додали ще «цікавинок» із життя старожили. – Виявляється, ми докопалися до кабелю міжнародного зв’язку. Довелося для нього спеціальний тунель з блоків робити. Він і зараз там лежить.
Нині поважні чоловіки з ностальгією згадують, як у 80-і щороку здавали в експлуатацію по шість-сім об’єктів. Третя поліклініка, дитячі обласна лікарня і поліклініка на Чорновола, лікарня в Боголюбах, госпіталь на Кічкарівці, будинок побуту на 33-му кварталі (нині «Тигрес»), Варшавський ринок, відділення променевої терапії онкодиспансеру, три басейни, десятки шкіл і дитячих садочків. Все перелічити неможливо. Є чим гордитися, бо і сьогодні всі ці споруди служать людям.
На спорудженні дитячої лікарні пройшов школу життя
Саме у 80-х роках прийшов у «Житлобуд-2» молодим спеціалістом нинішній його керівник Леонід Стефанович. Він навіть дату пам’ятає – 14 червня 1982 року. Тоді це підприємство працювало на добудові 16-ї школи у Луцьку.
– Ми йшли зі студентської лави підготовленими спеціалістами, – зазначив Леонід Степанович. – На той час у нас була дуже сильна виробнича практика, по три місяці працювали на будівництві: брали у руки цеглу і мурували, брали зварювальний апарат – варили, клали плитку. В наш час такої практики нема. А даремно. Я прихильник того, що, коли вчишся на інженера-будівельника, ти маєш сам пройти всі ази будівництва. А сьогодні хочуть тільки керувати з офісів. На будові так не буває.
Справжньою школою життя для Леоніда Стефановича стало спорудження обласної дитячої лікарні. Її здавали, що називається, «під ключ». І хоч усяке бувало, зізнається сьогодні будівельник, проте від роботи мав задоволення. Як моральне, так і матеріальне.
– Я отримував зарплати 260 рублів, а після здачі лікарні виписали премію – майже тисячу! Ви уявляєте, що то за гроші у 1986 році! Я додому боявся йти з такою сумою!
Взагалі ж зарплатня будівельників у 80-х не такою вже й високою вважалася – 120 карбованців. На заводах отримували більше.
– Премії, правда, були за здані об’єкти, – додає Євген Нищий. – Більше людей йшли на стройку, щоб квартири отримати. Прийшов спеціаліст – зразу отримуй гуртожиток, потім малосімейку, а потім, дивись, – і дво- чи трикімнатне житло. Хай через 10 років, але кожен знав, що своє получить. Взагалі професію, яка б вона не була, треба любити. Без цього нічого не вийде.
Пережили випробування 90-ми
Найважче ж довелось у ці роки. Тоді стояло питання: виживе «Житлобуд-2» чи кане в лету, як багато будівельних організацій? Саме у ці складні часи колектив довірив очолити підприємство Леоніду Стефановичу. І люди не прогадали. Він не дав розбазарити і розікрасти майно. Хоча пропозиції були. Приміром, зробити стоянку автомобілів на площах підприємства.
– Але в такому випадку зарплату мали б лише сторож і директор. Для мене це було не прийнятно, – каже Леонід Стефанович. – Так само, як змінити назву. Так багато робили: перереєструвався – і нікому нічого не винен. А як же люди? Вижили тоді завдяки тому, що бралися за будь-яку роботу, навіть найдрібнішу.
А чим тільки тоді не платили!
– І оселедцями видавали, і ковбасою, і олією, і цукерками. Пам’ятаю, як на зарплату дали мішок рису. Але ж дітям треба було і хліба купити, – згадує ті трудні часи муляр Віктор Антощук.
Роботи у ті роки було мало. Людей відправляли у відпустки за власний рахунок. Траплялося й таке, що вербувалися у Росію, брали шабашки в Україні. Тоді якраз розпочиналося будівництво приватного сектора.
– Найголовніше – що у ті роки мені вдалося зберегти колектив. Коли люди йдуть з підприємства, шукають кращих заробітків за кордоном – вельми переживаю, – зізнається Леонід Стефанович. – Дуже вдячний людям, які тоді повірили мені і залишилися працювати. Вони й сьогодні поруч трудяться, приводять своїх дітей і навіть онуків. Таких династій у нас декілька. Це Кульбіки, Козачки, Войчеки, Шимківи, Денисюки.
Нове дихання «Житлобуд-2», за словами Леоніда Стефановича, отримав, коли підприємству надійшло державне замовлення – закінчити спорудження для прикордонників будинку, що на вулиці Гулака-Артемовського у Луцьку.
– Його почали зводити хмельницькі будівельники. Спромоглися «вигнати» тільки три поверхи і пішли. Ми ж підрядилися закінчити, – ділиться Леонід Степанович. – З нами частково розрахувалися грішми, частково – матеріалами. З того часу справи «пішли вгору». Саме тоді я дійшов висновку, що ми маємо самі осилити максимальну кількість робіт. Сьогодні виконуємо практично всі види будівельно-монтажних робіт. Маємо свої розчинно-бетонний вузол, столярні цехи, пилораму, жерстяний цех і навіть кузню. Виготовляємо ворота, огорожі. Думаю, що завдяки цій багатопрофільності ми і зараз виживаємо.
Після двохтисячного року ставало все більше державних замовлень. Причому не лише із будівництва дитячих садочків, шкіл, реконструкцій закладів охорони здоров’я і культури. Довелося споруджувати такий специфічний об’єкт, як пункт утримання нелегальних мігрантів у селі Журавичі Ківерцівського району.
Леонід Стефанович не без гордості каже, що нині «Житлобуд-2» може збудувати все, крім атомної станції.
Як житлобудівці на французів працювали
Професіоналізм луцької фірми, її можливості справлятися з надскладними завданнями помітили й іноземці. Саме цю організацію найняли французи для будівництва очисних споруд для корпорації «Нестле» у Смолигові Луцького району.
– Це зовсім не наш профіль. Довелося згадувати все, що вчили в школі з хімії, фізики і біології, – посміхається інженер з організації виробництва Юрій Баран. – Ми вперше стикнулися з міжнародними вимогами якості. Приміром, бетон мав бути залитим дуже гладенько… Поверхня як стіл виглядала. А техніка безпеки! Навіть серед поля, де на голову, здається, ніщо не могло впасти, змушували ходити в касках. А без спеціального одягу на роботу навіть не з’являйся! Всі вказівки по будівництву давав французький фахівець.
Якість роботи волинян задовольнила іноземців – з першого разу об’єкт був прийнятий в експлуатацію.
«Привітали» з Днем будівельника – прислали снаряди
Працівники товариства «Житлобуд-2» завжди першими приходили на допомогу, коли у когось траплялася біда. Так, бригади фірми, не вагаючись, поїхали влітку 1986-го року в Козичанку Київської області будувати помешкання для переселенців із Чорнобильської зони.
Волинські будівельники повернулися з Донбасу
– Ми там були майже відразу після аварії. Ніхто про небезпеку нічого не говорив. Про радіацію не думали. Щоб побудувати будинки, викорчували садок. Ловили рибу в ставку, – пригадує Юрій Баран. – Молоді були. Шкода тільки, що у тому житлі, кажуть, майже ніхто зараз не мешкає. Зате у Дубищі, що в Рожищенському районі, доми заселені. Ми також їх будували для переселенців із чорнобильської зони.
У 1988-му році житлобудівці одними із перших поїхали у Вірменію – відбудовувати зруйновані страшним землетрусом міста Спітак та Ленінакан.
Звісно, тут не могли залишитись байдужими, коли війна постукала у наш український дім. П’ятеро працівників фірми були мобілізовані до війська. Вони знали: вдома їх чекають не тільки у сім’ї, а й на роботі. У 2014-му році армії допомагали продуктами і грішми. А навесні 2015-го, відразу після Великодня, відправилися будувати захисні споруди біля Маріуполя.
– Пропонували всім організаціям, зголосилися лише ми і «Луцьксантехмонтаж», – пригадує Леонід Стефанович. – Коли постало питання вирушати у Донецьку область, робити це нікого не змушували – працювати поїхали добровільно. Наших було 27 чоловік. За фірмою закріпили п’ять об’єктів з 10, які будувала Волинь. Ми працювали у двох районах – Володарському і Маріупольському. Впоралися з поставленими завданнями одними з перших. Хоча виконували не зовсім звичну роботу – зазвичай ми будуємо не укриття, опорні пункти, бліндажі, а будинки. Нашу працю оцінили належно. Хоча певні недоробки були, але не з вини будівельників. Проекти військових споруд застарілі. Вони не мінялися десятиліттями і розраховані на солдатів, які ходять у шинелях. У нинішніх же вояків – бронежилети, і в окопах шириною 70 сантиметрів вони можуть просто не розминутися. Загалом же маскувальні укриття для танків, опорні пункти для снайперів, бліндажі для солдатів надійні. А працювали у надзвичайно складних умовах. Буквально за декілька кілометрів вибухали бомби, на полях у будь-який момент можна було на міну нарватися чи на нерозірваний снаряд від «Граду», а над головами ворожі безпілотники літали. У суботу, 12 серпня, якраз на професійне свято будівельників, нас обстріляли. Дивом ніхто не постраждав.
Коли наприкінці жовтня 2015-го року у Сватовому Луганської області вибухнули склади із боєприпасами, «Житлобуд-2» за свої гроші відправив туди бригаду будівельників-добровольців. Вони за три тижні переробили покрівлю і засклили вікна.
«У цю школу ми вклали свою душу»
Якщо на Волині треба побудувати дитячий садочок чи школу – звертаються до житлобудівців. Знають, що так, як вони, цього ніхто не зробить. Добудова найбільшої школи обласного центру – № 26, освітні заклади у Прилісному Маневицького та Житнівці Камінь-Каширського районів. Це тільки ті, що здані останніми роками. На особливому місці – перша збудована за час незалежності школа № 27 у м. Луцьку.
– Так довго і важко ми не будували ще жодного об’єкта, – зізнається Леонід Стефанович. – Мали її спорудити за 22 місяці, а до свята першого дзвоника йшли довгі сім років. Були проблеми з фінансуванням. Хочу наголосити, що ми не витратили жодної зайвої копійки. У 2015 році кошторис будівництва становив 69 мільйонів гривень. За цей час зросли зарплата, вартість будівельних матеріалів, а ми збудували школу за 64 мільйони. 5 мільйонів зекономили. Нам постійно закидали, що міняємо дешеві матеріали на дорогі. Але ж ми не корівник будували, а школу! Значить тут мали використовувати новітні матеріали для ізоляції, утеплення, столярку відповідної якості. А навіщо в басейн класти погану плитку, зроблену за старими технологіями, яка почне через рік-два обсипатися, коли є сучасна? Якщо чесно, досі шкодую, що не виклали на стіні дельфіна. Гроші не великі, зате діткам була б радість.
На фірмі, в буквальному сенсі, воювали за кожну корекцію у проекті. Адже ним передбачалася вапняна побілка на стінах, у деяких приміщеннях – бетонна підлога, а в басейні і туалетах – найдешевші плитка і сантехніка. Навіть огороджена школа мала бути звичайною сіткою, а не кованою огорожею.
– Добре, що стіни нам не заборонили розфарбувати, – зауважив виконроб «Житлобуду-2» Андрій Денисюк. – Все, що на них намальовано, – це заслуга нашої працівниці Наталії Сікорської. Взяли на себе також «відповідальність» і розфарбували коридори та класи різними кольорами. І все це без додаткових фінансових затрат!
По тому, з якою любов’ю розповідають будівельники про своє дітище, видно, що вони вклали у нову луцьку школу душу. Бо будували її для дітей своїх сусідів, друзів, знайомих, та й для власних.
З надією – у майбутнє
У «Житлобуді-2» сьогодні впевнено дивляться у прийдешнє. Тут підрядилися будувати ФАПи за програмою Світового банку у селах: Замшани Ратнівського, Воєгоща, Бузаки і Нуйно – Камінь-Каширського, у селищах Цумань та Олика Ківерцівського районів.
Сподіваються, що незабаром завдяки їхній праці святкуватимуть новосілля школярі в Осівцях Камінь-Каширського, Любохинах Старовижівського і Вербці Ковельського районів.
Вмілими руками працівників товариства споруджується водолікувальний комплекс реабілітаційного центру для воїнів АТО. І, звісно, тут натішитися не можуть, що прості люди довіряють свої гроші, аби за них будували житло. Саме ці заробітчанські інвестиції, говорять відверто, і допомагають триматися на плаву.
У «Житлобуді-2» працевлаштування офіційне, тут трудяться майже 230 людей. Середня заробітна плата – 10–11 тисяч гривень, працівники мають соціальний пакет: оплачувану відпустку, лікарняні, навіть медичне страхування на 50 тисяч. Допомагають тут і навчання оплачувати та погашати кредити на житло.
Для працівників, які не мають у Луцьку житла, є міні-гуртожиток, куди людина може прийти зі зміни, помитися, поїсти, переночувати. На фірмі замислюються, щоб побудувати гуртожиток хоча б на 10 кімнат, щоб молоді спеціалісти, які приходять на роботу, як в добрі старі часи, мали свій куток і не винаймали житла.
Про проблеми напередодні ювілею Леонід Стефанович говорив неохоче – настрій же святковий. Але про дещо змовчати не міг:
– Були б не проти, якби державні мужі щось «придумали» і щоб бюджетні кошти надходили на замовлені об’єкти не в листопаді – грудні, а хоча б у травні. Якби прийняли закони, які б спростили паперову тяганину. Нонсенс, але, щоб поміняти у школі два вікна, потрібно затратити кілограм паперу на документи. Проте найболючіше питання сьогодні – кадри. Всі хочуть нові школи, садочки, басейни. Ми будуємо у селах, запрошуємо на роботу місцевих людей – не бажають іти. Сподіваюся, прийде розуміння, що працювати треба у своїй державі, платити тут податки. Тоді буде надія на краще майбутнє.
Працівники «Житлобуду-2» впевнені, що розвиток будівельної галузі – це розвиток держави. Кажуть: якщо щось будується, то й держава процвітає.
Наталка СЛЮСАР
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!