Бо з німецького табору мали потрапити в радянський
79-річна Тамара Безека вже давно живе у Луцьку, хоча родом із села Дубове Ковельського району. Працювала стоматологом, виростила двох дочок. А ще Тамара Несторівна – своєрідний скарб для краєзнавців та журналістів, бо вона все життя цікавилася своїм корінням, ріднею, зібрала величенький фотоархів.
Ходили по театрах і вчилися в гімназіях
Так сталося, що батьки пані Тамари Нестор та Марія між собою троюрідні. Родина була освічена і поважна. Дід Марії, приміром, служив писарем у відомого червоного воєначальника Семена Будьонного. А батько Нестора був висококваліфікованим спеціалістом-залізничником, одним з керівників Ковельського залізничного вузла. Під час Першої світової війни жили у Москві. Там ходили в театри, гуляли на Воробйових горах (улюблене місце відпочинку тодішньої знаті). Діти та онуки родини закінчували не лише школи, а й московські гімназії. Відповідно, й роботу обирали під стать. Наприклад, за Польщі у провінційному містечку Ковель нараховувалося всього до десятка водіїв, і троє з них – брати Безеки: Мойсей, Нестор та Григорій. Костюмчики, краватки, білі рукавички – на той час водії автобусів вважалися панами, заробляли хороші гроші.
Родина БЕЗЕКІВ у 1930-і
Вони продовжували працювати навіть під час окупації, аж поки у 1944 році не опинилися у списках вивезенців. Усі три брати із сім’ями вирішили тікати з Ковеля. В дорозі Мойсей зі своїми домочадцями відстали і тим самим врятувалися. Бо інші натрапили на німецький патруль і таки були вивезені на примусові роботи. Потрапили в Західну Німеччину, містечко Урах. Остарбайтерів поселили в таборі, звідки ходили працювати на військовий завод.
Врятував колишній начальник
Маленькій Тамарі було тоді чотири роки. Її перші спогади – це запах свічок у бункері, куди ховалися від бомбардувань, і табірна їжа – картоплина в мундирах, накрита листком салату та побризкана оцтом.
– А ще пам’ятаю день звільнення, коли повз нас їхали на танках чорношкірі американці, – згадує Тамара Несторівна. – Після звільнення вирішили вертатися додому. На Ковельщину маму з папою (так називає свого тата – авт.) тягнула могилка моєї старшої сестрички, яка померла у дев’ять років ще на початку війни. Повернутися вирішив і дядя Гриша з сім’єю. Тож нас перевезли у спеціальний табір у Східній Німеччині. Там ми жили з травня по листопад, бо радянські органи перевіряли всіх остарбайтерів. Врешті підігнали два товарні потяги, у всіх позабирали документи і стали сортувати: жінок з малими дітьми в один товарняк, чоловіків – в інший. Усі занервували: чому так, навіщо ділять, що сталося? Дядя Гриша, він більш пробивний у нас був, побіг розпитувати. І треба ж такому – то Божа воля! На пероні серед тисяч людей лоб в лоб зіткнувся зі знайомим – у 1939 цей чоловік був у Ковелі начальником залізничних доріг, а мій папа і дядя Гриша працювали у нього водіями. Тепер він став начальником пересильного табору, тож одразу звернувся у комендатуру і наказав негайно видати нашим сім’ям паспорти. І коли вже прощалися, шепнув, що не в Ковель ми мали їхали, а як неблагонадійні на Кольський півострів. Уявіть собі, як нам пощастило тоді! Хоча напередодні від’їзду мамі моїй наснився дуже хороший сон. Вона зранку розповідала його усім і казала, що все у нас буде добре, адже це віщий сон. У ньому Матір Божа спускалася з неба, усміхалася до всієї родини і подарувала мені, нібито в дорогу, дуже гарну білу сукенку.
…Хто зна, як би склалося життя родини Безек, якби вони не зустріли знайомого. Як повторювала Тамара Несторівна, «навіть думати про це боялися».
Мирослава КОСЬМІНА, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!