Любі Раінчук було 39, коли залишилася вдовою з двома дітьми. Як випробування долі в її житті несподівано з’явився Віталій, також вдівець, що силився давати раду чотирьом дітям. Дружина Віталія померла від страшної недуги, коли найменшому, Іванкові, не було ще й року. Ні про любов, ні навіть про симпатію не йшлося. Власне, Любу та Віталія познайомили спільні друзі, а звів докупи… Іванко.
При першій же зустрічі з криком «Мама!» хлопчик простягнув рученята до Люби і вирішив усю її подальшу долю. Жінка тулила його до грудей, як рідного, і не стримувала сліз.
Покинув жінці своїх дітей
Материнство – найважча з робіт, що приносить радість. Люба вставала о четвертій ранку, готувала і сніданок, і обід, а вже о сьомій бігла на роботу. Щоб діти були забезпечені всім необхідним, завели чималеньке господарство у селі поблизу Ковеля, де їм дістався у спадок старий будиночок. Підремонтували його, надбали навіть кілька вуликів. А жили переважно у Ковелі, де у двокімнатній квартирі тулилося шестеро дітей.
Іван РОІНЧУК
Так минуло майже п’ятнадцять клопітких, сповнених турбот років. Особливо всі тішилися Іванком, наче маленького котика носили на руках, бавили. А він був настільки прив’язаним до матері, що ніхто ніколи не здогадувався – Любі він по крові нерідний. Не ділила дітей на своїх та прийомних, боялася гріха перед Богом, людського осуду.
Але раптом сімейне щастя дало тріщину. Несила було терпіти, і Люба подала на розлучення. Усі шестеро дітей залишилися… з мамою. Щоправда, двоє Віталієвих хлопців пробували пожити з татом, але через півтора місяця повернулися.
Як їй було з шістьма дітьми, знали лише безсонні ночі та подушка, змочена гіркотою самотності і сліз. Але Люба ніколи не виказувала на людях свого болю, а навпаки, намагалася підбадьорити інших. І усміхалася, щоб сумними очима не ранити дитячих сердець.
А потім у Вані був випускний. Як галантно він запрошував маму до танцю! Яким щасливим почувався, коли знайомив її зі своїми друзями!
На весілля благословляла названа мати
– Пішов навчатися в одне з ковельських профтехучилищ, але швидко зрозумів, що це не моє, – розповідає Іван Раінчук, – адже ще зі школи мріяв про військовий ліцей, офіцерську кар’єру. У 2011 році мене призвали на строкову військову службу, термін якої минув у кримській береговій охороні – в Перевальному. Повернувся додому, але згодом уклав військовий контракт – і назад, поближче до моря.
Хлопець знаходився в Криму, коли розпочалося його захоплення зеленими чоловічками. Близький по батькові родич, колишній армійський офіцер, переманював Івана залишитися на службі у ворога. Та він обрав Україну.
Згодом хлопець стояв на блокпостах поблизу Одеси, Миколаєва, Херсона, а у вересні 2014-го поїхав в АТО, де служив майже два роки, захищаючи маріупольський напрямок. Талаківка, Гнутове, Широкине, Водяне… Старший навідник протитанкового взводу, молодший сержант матеріального забезпечення, старшина роти вогневої підтримки. Був поранений, контужений. Нині навчається у Львівській академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, мріє про морську піхоту. Тут же, у Львові, Іван зустрів і своє кохання. Нещодавно вони з Галиною побралися, відгуляли весілля, де почесною гостею була його мама Люба.
Любов’ю та ласкою наповнюють її життя й інші діти: Андрій, Оксанка, Аня та внуки, бо ж діти – це якорі, які утримують матір у житті. З часом Любов Йосипівна переїхала в село, у батьківський дім, залишивши міську квартиру дітям. Після смерті матері довелося доглядати хворого батька, тепер опікується братом, який втратив працездатність. І не перестає дивувати: яке ж велике та безмежно любляче серце має жінка!
Наталія ЛЕГКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!