Олександра ЛУКАШУК
Волинь

Все життя доглядала чужі безіменні могили

4 серпня 2019, 14:15
1
1
Сподобалось?
1

Волинську трагедію ще довго оплакуватиме два народи – український та польський. Їх зіштовхнули лобами в роки Другої світової війни. А жертвами стали тисячі людей з обох боків. Спалені українські та польські села, замордовані старики, жінки та діти… Клубок підходить до горла, коли чуєш про ті страшні події. А є ще ті, хто все це пережив.

«Нехай за мене помоляться коли…»

Олександра Лукашук народилася після сумних подій літа 1943-го, коли неподалік її рідного села Сокіл Любомльського району було вбито понад дві сотні поляків. Адже доти мирно сусідували польські та українські села: ходили один до одного в гості, одружувалися, брали за кумів. Тато баби Шури, як її кличуть у селі, дружив з поляками з Волі Островецької. І коли почалося Волинське протистояння, він став переховувати цю родину. Та одного дня знайшов подружжя поляків убитими. Він поховав пару під деревом, а на стовбурі вирізав хреста. В іншій символічній могилі знайшли останній спочинок ще троє – чоловік, жінка та дитина. І на спомин про них Каленик вирізав на дереві розп’яття.

Мала Шура ходила разом з татом пасти на болото корів. Не раз бачила, як батько у молитві серед дерев складає долоні. Чому це робив, не знала. Аж поки одного разу тато її не підкликав:

– Я, дитино, може, довго не наживу, помру. А тут люди польські закопані. Їх вбили. Може, буде такий час, сюди стануть з Польщі їздити. Хай заберуть свої. І за мене нехай помоляться коли… Не забудеш?

– Не забуду.

Було тоді Олександрі Калениківні сім літ. А ті дерева і батько біля них досі стоять перед очима.

Випадкова зустріч у лісі

Непросто склалася особиста доля жінки. У дитинстві пережила голод і вимушене переселення з батьками на Миколаївщину. Потім було повернення додому і нещасливе перше заміжжя. Коли одягнула на палець обручку вдруге – розцвіла, бо стала мамою чотирьох діток. Але з коханим не нажилася. Коли старша донька ходила у перший клас, він трагічно загинув. І мусила малечу підіймати вдова сама.

Набідувалася. Наплакалася. Настраждалася… А допомагав у всьому дочці старий Каленик. Бо мати теж завчасно відійшла в інший світ.

Діти повиростали. Уже й тата не стало. Якось баба Шура поїхала возом із донькою та зятем до лісу по ягоди. Аж бачать – чиясь машина лісовими дорогами петляє. Стала коло них. Шофер вийшов, каже: «Дзень добри». Жінку аж пересмикнуло:

– Може, ви польські могили шукаєте? – запитала.

Виявилося, то був Леон Попек з Інституту національної пам’яті Польщі. І він шукав місце масового захоронення поляків із Волі Островецької. Жінка сказала, що хрест у пам’ять про ті події встановили не там. І якщо він справді хоче знати, де було Трупне поле (так те місце називали люди), може йому показати.

Леон Попек повернувся через три роки. Вже мав офіційні документи на проведення пошукових робіт. З допомогою Олександри Лукашук він знайшов не лише цю велику братську могилу, а й ще ті дві, за якими доглядав старий Каленик.

«Тільки піньонзів не давайте!»

Напередодні зелених свят дзвонить до баби Шури польський письменник Вітольд Шабловський. Питає, чи готова їхати до Польщі. Перед тим він опікувався, аби жінка виробила закордонний паспорт.

– Готова, – відповіла Олександра Лукашук. – А нащо?

– Медаль будуть вручати, – зізнався чоловік.

– Тільки піньонзів не давайте, бо не візьму! – наголосила бабуся. Хоч сама живе у ветхій хатині, а старенький нужник за яблунями давно згубив діряві двері…

Вона досі під враженнями від честі, виявленої їй польською стороною. Каже, як королеву провезли до Варшави і назад. А медаль «Virtus et Fraternitas» («Чеснота і братерство») їй вручав особисто президент Анджей Дуда! Коли перед виходом на сцену в жінки запитали, чи не боїться зустрічі з такою поважною особою, та ще й пожартувала:

– Нікого не боюся, тільки наших волинських комарів.

Коли ми приїхали до баби Шури, вона саме збиралася по ягоди, а заодно і до тих хрестів, що в дитинстві випадково з’явилися у її житті. Хоч загиблих давно перепоховали, однак жінка все одно часто туди ходить. Бере лампадку, степові квіти – і молиться. Каже, нічого, що кісточок в землі вже нема, зате кров тут пролита…

У польських засобах масової інформації з цього приводу вийшли публікації у традиційному забарвленні з наголосом на жорстокості бійців УПА проти польського населення. Мені боляче таке однобоке тлумачення читати, чути. Адже на серці нуртує рана – в роки Другої світової війни у тоді українському Ласкові (нині територія Польщі) польські бандити закатували й четвертували мого дідуся-священика Лева Коробчука. Спершу забрали життя, а потім й після смерті знущалися над тілом по-звірячому. З ним загинуло тоді три сотні ні в чому невинних українців. Ця пам’ять жива. Та вона не робить ненависними до поляків моїх дітей. Так, ми пам’ятаємо! Але… 

Наталія КРАВЧУК

Дій активно! Живи позитивно!

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.



Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Коментарі

  • полешук
    полешук

    Степові квіти в Любомльському районі. Дивно. Ні разу не бачив.

    7 серпня 2019, 19:55
    Відповісти

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися