Юра, Даша, Максим
Волинь

Подружжя волинян взяли шестеро прийомних діток, аби «заробити» зцілення важкохворому сину

18 серпня 2019, 20:25
0
0
Сподобалось?
0

І хоч власний син помер, злі язики не вгамовувалися: мовляв, понабирали дітей заради грошей

Ідея виховувати чужих кровинок виникла в Ольги Свереди із села Сьомаки, що в Заборольській ОТГ на Волині, коли лікарі діагностували у її рідного сина важку хворобу… «Можливо, коли візьму під опіку чужих дітей, то Бог змилостивиться і дасть одужання моєму Іванкові?» – міркувала собі жінка…

Ольга Свирида – із багатодітної родини. Її мама народила аж дванадцятьох! Перший шлюб Ольги виявився невдалий і протривав років три. З позитивного  – народилася донечка Даша. У 24 роки наша героїня вийшла заміж удруге. На той момент вона працювала завфермою у Сьомаках. Чоловік тільки-но повернувся із армії, на два роки був молодшим за неї. Її доньці він повністю замінив рідного батька, а їй став справжнім чоловіком – тим, хто не просто любив, а й поважав та в усьому був опорою.

Бог дав сина і… забрав

Єдине, чого не вистачало Олі та Василю, так це власних діток. Дуже хотіла жінка подарувати своєму коханому чоловіку дитятко. Довгі 10 років вони чекали і сподівалися, і мрія таки збулася – народився син. Назвали Іваном. Здавалося б, тільки живи і радій. Але дитина видалася хворобливою: серйозні  проблеми з прямою кишкою, і як наслідок – часті інтоксикації організму. Нерідко доводилося лежати у лікарні. Зрештою, вирішили поїхати у київський «Охматдит». Дитина потребувала операції. Коли лікарі робили там комплексне обстеження організму Іванка, виявили, що у нього…  одна нирка.

– Професор злякано запитав мене: «Ви що не знаєте, що у вашого сина одна нирка?» Я відповіла, що мені ніхто такого не казав, хоча ми постійно лежали в лікарні і обстежувались. Тоді я запитала у професора, чи могли в дитини забрати нирку, коли робили операцію на  апендицит? Він відповів, що ні, бо тоді б були рубці, а їх немає, – розповідає Ольга.

У Києві дитину оперувати не захотіли. Відправили додому: мовляв, підліковуйтеся за місцем проживання. Повернувшись на Волинь, батьки подали документи на оформлення інвалідності для дитини, однак… отримали відмову. А через два з половиною роки після повернення з Києва хлопчик помер. Відмовила нирка.

– Вані тоді було 13 років. Він такий рослий у нас був. Розмір взуття мав аж 42-й. В останні роки свого життя йому наче віддало – дитина бігала, грала у футбол, почувалась геть здоровою. І проблеми з кишківником вже менше допікали. В неділю він весь день вибігав у футбол, йому стало зле, у понеділок його завезли в лікарню, а вже у вівторок його не стало, – продовжує розповідь згорьована матір.

Останній «подарунок» для сина – пам'ятник, зроблений руками тата…

Поховати рідне дитя – вже непосильне випробовування, а поховати єдине дитя – це взагалі край. Василь дуже важко переніс втрату єдиного сина. Ольга рвала на собі волосся. Останній подарунок для синочка – пам’ятник  – тато зробив власноруч. Щодня з дружиною бігали на кладовище, розмовляли з Іванком, виливали душу...

Ще коли Ваня був живий, у 2014 році, коли йому було 11 років, ми вирішили взяти прийомних діток. Син постійно хворів, і я не хотіла, щоб він ріс сам. А одного разу мені навіть сон наснився: прийшли до мене до хати троє дітей: два хлопчики і одна дівчинка. Кажу їм: раз прийшли, то вже лишайтеся. Ось так у мене зараз і ростуть в хаті два хлопці і дівчинка. Я думала, може, я гріх який зробила, що мій син хворий, можливо, як візьму чужих дітей, то і моя дитина одужає, – розповідає Оля, постійно зупиняючись, – від важких спогадів її душать гіркі сльози.

Спочатку Свереди узяли трьох діток – двох рідних сестричок Світлану і Валю та їхнього братика Юрчика. Йшов якраз 2014 рік, почалася війна. Дівчатам тоді було 15 і 16 років. А Юрчик був у 2 класі. Дитина була настільки занедбана розумово, що взагалі ні в чому не орієнтувалася: ні який день, ні куди йому потрібно йти, наче Мауглі з мультика.  Зараз дівчата уже заміжні, мають своїх дітей. У них хороші сім'ї.  

У 2015 році Олі і Василю запропонували взяти ще двох діток – рідних братика і сестричку. Їм тоді було приблизно – 9 і 10 років. Цьогоріч від алкоголю померла біологічна матір Максима і Даші, тож нова мама возила їх на похорон. Там вони ні кроку від Олі неї не відійшли, тулилися біля неї постійно. Коли їхали назад, рідний батько підійшов до дітей і тільки й сказав: «Ну все, щасливо…»  

«Дивіться, щоб Ваня пишався вами з Небес…»

Ще Свереди 3 роки опікувалися дівчинкою ромської національності. Дуже прихилилися до неї серцем, а вона – до них.  Дуже здібна була дівчинка, гарно вчилася, англійську мову знала на відмінно. Але її мама вийшла з тюрми, і оскільки вона не була позбавлена батьківських прав, то доньку їй повернули. Усі прийомні діти фактично одразу почали називати свої нових батьків мамою і татом. Зараз Юрчик та Максим перейшли у 9-й клас, Даша – у 8-ий. Максим готується вступати у військовий ліцей, також встигає прислуговувати у церкві.

І попри цей дійсно таки подвиг, подружжя не раз звинувачують у тому, що вони понабирали дітей заради грошей. Ці слова ріжуть їхні і так зранені серця ще гостріше. Вони, поховавши рідну кровинку, доглядають чужих діток, віддають їм те, чого вони ніколи не мали б у тих сім'ях, звідки їх забрали, і тим більше – у дитбудинках. Так і хочеться сказати: люди, отямтеся, не беріть гріха на душу, говорячи таке…

– Хіба ж їм не потрібно їсти, одягатися? В перші роки, як я їх взяла, постійно хворіли. Сиділа ночами біля їхніх ліжечок. В школу здаю всі необхідні гроші. Ніколи не повертаюся з роботи з Луцька (працює санітаркою у інфекційній лікарні, – прим.) з порожніми руками, повні сумки тягну їм. Хай би взяли ті, що звинувачують мене «у любові до грошей» і спробували б такі «заробітки», але чомусь не всі спішать брати чужих дітей. Встаю о 6 ранку, аби до роботи встигнути понапікати хліба і наварити їсти, – говорить жінка.

Та додає: ні дня не пошкодувала, що взяла під опіку цих дітей. Адже саме вони допомогли пережити втрату сина, не зневіритися і не зламатися. У моменти, коли у батьків серце розривалося за померлим сином, діти підходили, тулилися, обіймали…

Нині єдина мета Свередюків – поставити дітей на ноги, вивести в люди і дати їм все необхідне.

– Ці діти нічого не бачили, окрім біди, – додає Ольга. – Дивлюся, якими я їх брала і якими вони стали – і вкотре переконуюся:  все залежить від виховання. Я завжди їм кажу: бачите, Ваня хотів жити, але його вже немає, тому ви повинні вчитися, отримати хорошу професію і бути добрими людьми, щоб він дивився на вас з Небес і пишався вами...

Ірина Бура



Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися