День Незалежності – особливе свято для Любові Адамівни та Василя Петровича Дишків із села Ветли Любешівського району. Бо свою ціну за утвердження незалежності заплатиили три їхні сини: Сашко, Віталій та Володя. У це важко повірити: три дитини з однієї хати пішли свою землю захищати! Й усім їм Господь вберіг життя.
Першим добровольцем пішов наймолодший
При згадці про війну на очах Любові Адамівни відразу з’являються сльози. Скільки всього довелося пережити, передумати, переплакати. Ті стреси, постійні переживання дуже позначилися на здоров’ї жінки.
– Страшно подумати, а як ті матері, що діждалися з війни гробів...
Як вона намагається триматися, щоб не дати волю сльозам! Особливо, розповідаючи про наймолодшого сина Сашка. Каже, пішов він «у саму першу стихію»... Очі таки червоніють, видають ту тривогу, яку воліла б давно стерти зі своєї пам’яті. Та таке не забувається.
– Саша у нас з двійнят. Народилися разом хлопчик і дівчинка – Саша і Наташа. Як школу закінчили, разом поступили у медучилище в Яготині, бо мріяли про медичні професії. Наташа – медсестра, працює у Києві. А Саша став фельдшером.
Закінчивши навчання, хлопець пішов в армію. А як відслужив, дізнався, що в Дольську на заставі є вакансія фельдшера. І попросився туди на роботу. Так став третім в родині прикордонником – слідом за братами Віталієм і Володею підписав контракт.
Аж тут почалася війна.
– Нас, прикордонників-медиків з Волині, викликали до Луцька. Сказали: «Ми нікого не заставляємо. Але медиків там катастрофічно не вистачає». Я ж давав клятву Гіппократа! А ще тоді був холостяк. Як не піти? – усміхається. – Нас ніхто не силував. Я пішов добровольцем.
Батько щонеділі топтав стежку до церкви
– Тоді автоматів було один на чотирьох, спальні мішки за свої гроші купляли, – згадує батько. – Але Саша казав: «Не переживай, я вернусь». І дав Біг, вернув його.
Батькова молитва линула до Господа з ранку до вечора. Благав вберегти дитину, не дати на поталу ворогам. Щонеділі чоловік топтав стежку до храму, аби поставити свічку й сказати Богові дякую за ще один прожитий тиждень без тривожних повідомлень з фронту.
– Саша з війни додому дзвонив, казав, що там діється? – запитую.
– Дзвонив, – каже мати. – Вечором вийде на зв’язок. Скаже: «У мене все добре». І все. Я так ждала того вечора, вам не передати. Чула не раз в трубці бахкання. Питаю: «То у вас так стріляють?» А він: «Ні-ні, то тобі здалося...» Отака у нас була по телефону мова. На серці було дуже тривожно. Старалася не пропускати новини. І карти познаходила, щоб знати, де він. Вже як пізніше Віталя і Володя були на Сході, не так переживала, бо перемир’я почалося. А за Сашу плакала. Тож война.
Сплячих хлопців завалило бетонними плитами
– Ми стояли на пункті пропуску Маринівка, – розповідає Олександр. – Це на Донеччині, прикордонна смуга з Ростовською областю. Звідти – пряма дорога на Донецьк (зараз там так зване ДНР). Перед нами в Маринівці були маріупольські хлопці. Жодного пораненого не мали. Ніби негласна домовленість була: донецькі донецьких не чіпали. А як ми стали, почалися сильні обстріли.
Сашко в деталях розповідає, що і як відбувалося. Каже, пункт пропуску був 800 метрів довжиною і 600 – шириною. Там стояло 18 приміщень. Після першого ж обстрілу чотири ворог знищив дотла – з провізією і технікою.
– Спочатку по живій силі не били. З російського боку піднімався безпілотник, дивився, де техніка, і по ній гатив, – каже. – А вона навіть обкопана не була. Тоді ми обкопалися. І 29 днів нас не могли звідти вибити! Але майже з трьох десятків одиниць техніки лишилося всього чотири, все інше було повністю знищено. За цей час мали дев’ять поранених і одного убитого... Нас рятувало те, що позаду стояли 72-га і 79-та бригади з танками і бетеерами.
Олександр Дишко згадує, як хлопці їздили до них по воду і заряджати мобільні телефони. Каже, що у своєму розпорядженні мали «зідик» – генератор. Він страшенно гудів, то його заводили лиш двічі на день – вранці і ввечері. Але завдяки йому мали світло і зв’язок з рідними.
– Тоді нам сказали залишити позиції, бо замикалося кільце. Починався Іловайськ, – каже із сумом у голосі.
У пам’яті досі стоїть картина, як виходили по сірій зоні на Георгіївку. Розповідає, як їх наші ж хотіли постріляти, як майор пішов на переговори з білим прапором... Що не мить – життя висіло на волосині.
Страшні спогади має боєць й із застави Василівка:
– Там 80% місцевих підтримували російську сторону. Застава була навпроти школи і дитсадка. Прийшов директор, питає: «А ви надовго заїхали?» Ми не розуміли, чому. Тоді він пояснив: «Бо ви ж з Волині». Потім почався обстріл. Застава була двоповерхова. Валили по вікнах, даху. Не витримало перекриття: другий поверх впав на перший. А там спали хлопці... Їх позавалювало. Мене врятувало те, що я саме чергував. Коли закінчився обстріл, одразу подзвонив мамі. Сказав, що не знаю, коли і як повернусь...
Але за 20 днів хлопець вже був удома.
Брата забрали з весілля
Живий! Мати кинулася обіймати сина. Цілувала, голубила – вцілів у такому пеклі! Думала, найстрашніше позаду. Аж тут найстарший син Віталій зізнається: «Іду на війну». В душі все похололо. Тільки ж один вернувся! А це другого забирають...
Та невдовзі мати мала ще більше потрясіння. Адже на днях було весілля у середульшого Володі. І просто під час урочистостей він зізнався батькам, що теж йде в АТО.
– Мені важко було це прийняти, зрозуміти, – зізнається жінка. – Як так: трьох синів мати – і трьох на війну віддати?
Але обов’язок покликав. Брати служили на різних комендатурах від одного прикордонного загону. Були на різних блокпостах, але відчували підтримку одне одного. Володя, правда, на десять днів відлучався – йому дозволили побути вдома, коли кохана дружина народжувала донечку.
– Як ви той рік прожили? – запитую.
– А он як, – показує Василь Петрович на сиву голову. – Геть побіліла, бідна. Всі питають, чого зір падає? А які ті очі? Виплакані. А в неї (показує на дружину – авт.) рука одна не робить. Все через стрес, нерви.
Дочку назвав Вікторією на честь майбутньої перемоги
Повернення синів з фронту батьки називають найбільшим щастям. Розповідають, як відгуляли Сашкове весілля.
– Я пообіцяв мамі, що як прийду з війни живим-здоровим, то одразу одружуся. Бо був трошки розгільдяєм. Мусив обіцянку виконати, – усміхається.
А коли дружина Тетяна народила донечку, сумнівів, яке дитині дати ім’я, не було ні в кого.
– Моя доця – Вікторія. Це наша перемога! – гордо каже.
Він впевнений, що та клята війна скінчиться не інакше. Перемога буде!
Війна багато в чому змінила світогляд хлопців, змусила цінувати кожен прожитий день, рідних. Сьогодні прикордонником служить лише найстарший син Дишків Віталій. Володя звільнився, нині на біржі. А Олександр перекваліфікувався у пожежники.
Наталія КРАВЧУК, Микола ШМИГІН
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!