Старший солдат Іван Тричук із смт Ратне, що на Волині, пішов воювати в першій хвилі мобілізації. Потрапив у легендарну 51-шу ОМБр, на рахунку якої – чимало гарячих точок і запеклих боїв. На той час старшій донечці Івана було 2,4 року, меншій – 1,3.
Молода дружина Марина мало не билася в істериці, так не хотіла відривати від серця коханого чоловіка і відпускати туди, звідки він, хоч і повернувся, але вже зовсім іншим. Не таким спокійним, врівноваженим і добрим, яким був до цього. Та й фізичною його присутністю рідним вділено було радіти геть не довго…
«Ще коли він був на війні, під час телефонних розмов з ним, я помітила, що його емоційний стан щораз погіршується. Його реакція, мова, висловлювання – все свідчило про те, що він на зриві, так би мовити. Бо сам по собі він був дуже добрий. У нього з’явився надміру підвищений патріотизм. Приміром, коли він приїхав додому, у нашому селищі міст прикрасили прапорами, то він по 5 разів на день туди ходив, просто стояв і дивився. І очі… Вони у нього стали наче згаслі, з поглядом в нікуди. Він постійно щось думав. Вночі йому снилися кошмари, схоплювався від кожного звуку. Потім розповідав, що у сні бачив убитих, збирав рештки тіл», – розповідає дружина Івана Марина.
За героїзм, проявлений у боях за Хрящувате та Новосвітлівку Луганської області, Івана нагородили орденом «За мужність», однак про це він так і не дізнався. Орден віддали його дружині після його смерті… Так трапилося, що його на кілька днів відпустили додому. Однак вже наступного дня після повернення у нього стався епілептичний напад. Вперше… Далі він потрапив у військовий госпіталь у Луцьк. Лікарі дійшли висновку, що приступу «посприяли» кілька осколкових поранень і невеличких контузій.
«Коли почали перевіряти його психіку, теж побачили негативні зрушення. Він сам говорив психіатру, що у нього з’являються суїцидальні думки, просив допомоги! Але у психлікарню його на лікування не направили, хоч я і дуже просила. Мені пояснили, що психлікарня – це не військова установа. Просто приїхав звідти лікар і призначив лікування. Потрібних нам ліків у медзакладі також не виявилося. Довелося мені їх самій шукати і замовляти. І я зрештою ті ліки все ж таки дістала. А вже наступного ранку мого чоловіка знайшли повішеним у дворі госпіталю», – продовжує розповідь жінка.
Увечері, перед цією жахливою трагедією, в Івана сталася словесна перепалка зі своїм лікарем. Він стояв під його кабінетом і щось кричав, а сам медик замкнувся і не впускав його. Тоді Івана, за словами Марини, ніхто так і не заспокоїв, не надав йому допомоги. А зранку його знайшли мертвим. Повісився на залізній драбині. Зашморгом послужила портупея.
Вже після похорону чоловіка згорьована молода вдова кілька разів намагалася зв’язатися з цим лікарем. Ні, не звинувачувати його, а просто дізнатися, що ж стало причиною їхньої сварки. Однак медик не вважав за потрібне поговорити з нею, а головний лікар медзакладу просто кидав трубку, тільки-но на іншому кінці проводу представлялися... (нині там інший головний лікар, – авт.). А потім навіть перестали пускати її в госпіталь. Принаймні, так розповідає сама Марина.
«Лікар часто звинувачував мого чоловіка, що він нібито постійно напідпитку. Хоча, коли я була з ним з ранку до вечора, ніколи не помічала, щоб він міг дозволити собі спиртне. Я була впевнена, що він не вживав. Коли мій чоловік був нервово збуджений, лікар мені казав: «Ти що, не бачиш, що він п’яний?», – розповідає молода жінка.
Про те, що чоловік вчинив самогубство, Марині по телефону повідомив хтось із працівників госпіталю. Жінку наче по голові хтось вдарив.
«Це жарт?» – запитала вона тоді.
«Ні» – відповіли і одразу вказали, коли вона може забрати тіло і де…
Лишившись без чоловіка з двома маленькими дітками на руках, Марину лишили і без компенсації за смерть чоловіка. І лише влітку минулого року вдалось добитись висновку від комісії Мінооборони про те, що захворювання і смерть Івана Тричука пов’язані із захистом Батьківщини, а причина самоудушення – наслідок епілептичного приступу та посттравматичного синдрому. Але і це не допомогло, аби Марина з дітками врешті отримали статус «Член сім’ї загиблого» і змогла врешті подати документи на виплату компенсації. Міноборони вчергове відмовило вдові у виплаті коштів.
Аби прогодувати діток, Марині доводиться важко працювати. Крім того, багату часу займає бюрократія, через яку вона так і не може отримати виплату за свого чоловіка. Бачачи, як важко мамі, донечки, яким уже 6 і 7 років, вирішили і собі якось допомогти їй. Так зійшлися на думці написати листа тому, у чиїх руках вся влада в державі, – Президенту (уже експрезиденту Петру Порошенку). «Ми дуже боїмося тепер, щоб маму теж не забрали в лікарню. Петро Олексійович, скажіть своїм міністрам, щоб віддали нашу компенсацію і щоб мама більше не плакала, бо тато захищав Батьківщину». Так закінчується лист Президенту, написаний рученятами напівсиріт. Але реакції від Порошенка Тричуки так і не дочекалися.
Іван пішов із життя у самому розквіті – у 27 років. Перші місяці після смерті чоловіка Марина не виходила з депресії, сказати, що було важко, – не сказати нічого. Витягували її з цього стану навіть психологи. Але врятували діти, які дивилися на неї благальними оченятами і простягали свої маленькі рученята, підсвідомо молячи її жити. Заради них! «Я хочу, щоб мої діти знали, що тато не просто так вчинив це із собою, що це була хвороба через війну. Щоб вони отримали всі пільги, як і діти всіх інших загиблих військових. Та й мені було б фінансово значно легше, якби я отримала ці гроші. Тепер єдина надія на нового Президента – Зеленського. В жовтні жінка планує подавати позов, щоб міністерство розглянуло справу з новою експертизою.
«А інакше – потрібно влазити у судову тяганину, яка не відомо, на скільки може затягнутися, і все це – не малі матеріальні витрати, потягнути які я не в змозі», – каже Марина.
Ірина Бура
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
волинянин
Він повісівся 24 вересня, а Указ про нагородження був 21 жовтня, тобто, після того як він повісівся дали такий ж орден як і загиблим в бою, аби його рідні мовчали. Так теж не можна ж! Хтось у бою загинув – йому орден, а той повісівся – теж такий ж орден. Нічого собі порівняння.
Ігор
Дякуйте Мінобороні! Міноборони жаліючи вас, порушило закон і надало вам статус «Член сім’ї загиблого».