Фото Івана Гончарука з протоколу опізнання
Волинь

Останнього бандерівця розстріляли на Волині

2 листопада 2019, 15:07
1
0
Сподобалось?
0

Каральна радянська машина нещадно нищила патріотів України. Тільки повстанців і тих, кого підозрювали у зв’язках з ОУН-УПА, закатували 155 тисяч! Арештовано було ще понад 100 тисяч бандерівців. Скільки родин вивезли у заслання, вже точно ніхто не порахує, адже з них тільки 200 тисяч осіб було вислано з рідних земель довічно.

Досі офіційно було відомо про двох останніх повстанців, жертв «червоного терору», яких убили в ході оперативно-військової операції біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня 1960 року. Але нещодавно знана луцька дослідниця Леся Бондарук оприлюднила вражаючі факти. В архівах вона відшукала відомості, що останнього повстанця стратили у 1989 році – в часи, коли почала народжуватися Незалежність! І сталося це на Волині.

Один брат пішов у Червону армію, два – в УПА

Іван Гончарук був уродженцем села Грудки Камінь-Каширського району Волині. На його дитячу долю випало багато митарств. Коли мав усього три рочки, помер батько, і мати залишилася сама з трьома синами та донькою. Іван був наймолодшим, та разом зі старшими ставав до всякої роботи. А тримали вдома дві корови, курей та свині, обробляли чотири гектари землі.

У 1939 році прийшли на Полісся «совєти». А в 41-му Грудки окупували нацисти. Йшла війна. Мав Іван за плечима шість класів польської школи, хотів ще вивчитися на слюсаря, та науку мусив перервати. Бо мати, яка на господарці лишилася сама, потребувала його помочі. Сестра Домна вже вийшла заміж та перебралася жити до чоловіка, брат Ієв служив у Червоній армії, а Яків воював у лавах УПА (пізніше загинув).

Аж це почалася мобілізація до радянських військ. Мали забрати і 19-річного Івана. Але він з Грудок втік. Якийсь час переховувався у сестри, а звідти у липні 1944-го пішов з хлопцями до лісу. У той час до лав УПА ставали жителі й сусідніх сіл Осівці, Видерта, Воєгоща, Мостище... Відомо, що Іван Гончарук входив у боївку, якою керував Фадей Бродовський на псевдо «Збруч».

– Іван мав псевдо «Лісовий» та був господарчим – займався переважно збором від населення продуктів та одягу для повстанців, іноді брав участь у бойових операціях, де його ставили вартовим, – розповідає у своєму дослідженні Леся Бондарук, кандидат історичних наук, співробітник Інституту національної пам’яті. – Загалом же група «Збруча» відбивала напади «стрибків» з НКВС, карала їхніх донощиків, через яких за допомогу УПА засуджували або вивозили у Сибір сотні сімей, розправлялася з партійними активістами, які вводили людей в оману комуністичною ідеологією.

Серед повстанців був й Іларіон Цюрик на псевдо «Калина». Якось він підстрелив місцевого чоловіка Миколу Найдича, який був агентом НКВС у 1940-1950-х роках. Він вижив. Саме його донос посягне на життя Івана Гончарука аж через 40 літ!

Смертний вирок замінили на 20 років Колими

А тим часом у серпні 1945-го органи НКВС завели оперативну справу під назвою «Лісові» для знищення боївки «Збруча». Згідно з інформацією, яку вони мали і яку опрацьовувала історик Леся Бондарук, до «банди» входило 27 членів ОУН. З них 16 було вбито, шістьох арештовано, одного захоплено, а троє вийшли з повинною. Останнього, «Калину», тоді вирахувати не вдалося. Згодом його все ж взяли як «одиночку» і засудили до розстрілу – вирок виконали у 1952-му.

Іванові Гончаруку та ще двом побратимам теж світила страта. Та друзів розстріляли, а йому вирок замінили на 20 років каторжних робіт і п’ять років «поразки у правах».

– У документах йдеться, що «Лісовий» працював різноробочим на штатних і неоплачуваних роботах на Колимі, – розповідає далі кандидат історичних наук Леся Бондарук. – Коли у 1955–1956 роках у радянських концтаборах переглядали справи засуджених за політичними статтями, багатьом політв’язням скорочували терміни ув’язнення і звільняли. Написав заяву на перегляд й Іван Гончарук. А 17 серпня 1956 року його із «Севвостлага» МВС СРСР вирішило «звільнити за недоцільністю подальшого утримання в ув’язненні».

Додому повернутися права не мав

Доля подарувала йому свободу, та не дала квитка додому, адже на Волинь повернутися вчорашній повстанець не міг. Він влаштувався в одній з військових частин кухарем, познайомився на Колимі з українкою Ганною Проценко, яка трудилася там швачкою, і одружився з нею. Невдовзі Іван на чужині став батьком – кохана народила йому донечку Наталю та сина Юрія. І хоча тулилися в однокімнатній квартирі, жили в любові.

А душа тужила за батьківщиною. Ні шепіт вітру, ні спів птахів у далеких від дому краях не зворушували серця. Не завмирало воно в очікуванні вранішнього проміння, що запалювало крайнебо, не бриніло від нічної зорі, яка котилася десь за обрій. Мрія була одна – повернутися в Україну. Раз на три роки йому вдавалося під час відпустки побувати у рідних Грудках. Цілував отчий поріг і вклонявся кожній травинці, що росла біля хати. Так хотілося побути тут довше, але знову чекала далека дорога. У тих подорожах бачив сенс життя. «Погано на мене тоді ніхто не казав. Усі люди ставилися добре, жодного зауваження не було», – згадував чоловік. Аж це Ганнусині батьки придбали їм невеличкий будиночок на Харківщині. Переїхали Гончаруки з Колими в Україну лише у 1975-му.

Невдовзі померла його сестра Домна. Брат час від часу навідувався до неї на могилку. Приїхав і на десяту річницю по її смерті. Був 1986-й. Іван постояв на службі у храмі в сусідніх Осівцях, провідав родину і повернувся на Харківщину. А через рік пенсіонера арештували на підставі «злочинів, про які раніше не було відомо слідству».

Леся Бондарук знайшла в архіві ім’я того, чиї свідчення лягли в основу брехливих звинувачень. Це згаданий уже Микола Найдич, він же – сусід Гончаруків у Грудках.

Іван Гончарук з дружиною. 1961 рік

– Найдич багато років воював з Домною за земельну межу між їхніми господарствами. Сусідка померла у 1976 році, тож, вочевидь, з’явилася надія на перемогу у цьому протистоянні, – припускає співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук. – Але на похорон, а згодом і на роковини почав приїжджати її брат Іван. Стало зрозуміло, що межа буде незмінною. Щоб помститися, а можливо, і виконати нове завдання, Микола Найдич написав заяву на Гончарука.

Івана звинувачував у тому, що нібито той колись так побив його матір, що вона померла, а також у кількох убивствах.

Чи міг би хтось з вчорашніх катів і донощиків подумати, що через кілька десятиліть для нащадків стануть відомі їхні імена? Що можна буде легко вирахувати, хто з них дожив до наших днів, а хто відійшов у вічність, чиї діти та онуки сьогодні вклоняються пам’ятнику воякам УПА як загиблим борцям за незалежність України, а чиї далі чинять над нами правосуддя... Архів відкрив доступ до усіх цих відомостей.

«Перед людьми і совістю я чистий…»

Наближалася 70-та річниця Жовтневої революції. Суд над останнім бандерівцем відбувався у Камені-Каширському. Він тривав п’ять днів і припав якраз на Покрову – головне свято для вояків УПА. На судове засідання викликали 14 «потерпілих» і 33 «свідки». Хоча, як потім з’ясувалося, особисто знали чоловіка лише п’ятнадцятеро.

– Це скидалося на виставу, – записала науковець спогади Наталії Воронової, доньки Івана Гончарука. – Нагнали повний зал народу. В основному школярів та підлітків. Батько тримався, хоч і був пригнічений. Напевно, здогадувався, яким буде вирок. Мама побігла до того виходу, яким тата завжди виводили, щоб встигнути хоч торкнутися до нього, підтримати. Та солдат так сильно її відштовхнув, що на вулиці мамі аж стало погано.

Для покарання повстанця використали Постанову Президії Верховної Ради СРСР, яка як виняток дозволяла застосовувати смертну кару до карателів, що діяли в роки війни, і тих, хто особисто брав участь у вбивствах. І хоч всюди Іван Гончарук фігурував як вартовий, що лише стояв на чатах (часто і це «свідкам» дописували), слідчі не змогли довести жодного вбивства з його участю, а смерть матері Найдича, згідно з довідкою, настала внаслідок онкозахворювання, вирок м’якшим не став...

Захисником Івана Гончарука був правдивий адвокат луцької юридичної консультації Іван Британчук. Він доводив невинність свого підзахисного, говорив, що за ці злочини повстанець уже відсидів на Колимі. А Гончарук в суді наголосив: «Перед людьми і совістю я чистий, нікого не вбивав…»

Іван ГОНЧАРУК (у першому ряду справа) з рідними.1984 рік

Та чоловікові таки оголосили смертну кару. Конаюча совіцька влада продовжувала боротися з націоналізмом. І їй не стільки була потрібна смерть рядового бандерівця, як нагода влаштувати пропагандистське шоу проти своїх лютих ворогів.

Замість тата поховали… зубний міст

Коли вирок прозвучав, запанувала тиша. Її перервали чиїсь приглушені аплодисменти.

19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій і народні засідателі Б. Панчук та Г. Артеменко підписали смертний вирок. Адвокат повстанця подав касаційну скаргу. Та вирок лишили без змін. У 1989-му постанову про відмову у помилуванні підписала Валентина Шевченко, голова Президії Верховної Ради УРСР. І це за два роки до проголошення Незалежності України!

Останнім пристанищем Івана Гончарука стало луцьке СІЗО. Звідти його перевезли до столиці, де одразу й стратили. Місце поховання батька-героя дітям невідоме. Єдине, що від тата їм залишилося, це – зламаний зубний міст. Його ще перед смертю Гончарук хотів передати сім’ї, щоб поховали замість нього. Але не дозволили. Після розстрілу рідним таки вислали коробочку з зубним мостом. Його захоронили вдома замість тата...

Наталія КРАВЧУК

Фото з сайту «Українська правда»


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Коментарі

  • anayman53@gmail.com
    anayman53@gmail.com

    Большинство ученых в США, Украине, Канаде или Германии соласны с тем, что радикально идеология ОУН в большой степени опиралась на две составляющие: первая - идея этнически чистой Украины и вторая - движущая мотивационная сила антироссийских, антипольских и антиеврейских убеждений» (Павло-Роберт Магочій, Йоханан Петровський-Штерн. Евреї та Українці. Тисячоліття співіснування. – Ужгород: Видавництво Валерія Падяка. – 2016 – С. 80). «Анализируя идеологическую позицию и военные операции украинских националистов, Тимоти Снайдер отмечает, что "ОУН-Бандера... - националистическая организация, которая стояла во главе этой партизанской армии, давно постановила лишить Украину национальных меньшинств» (Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним. Пер. з англ.. М.Клімчука та П.Грицака – Київ: Грані-Т.2011. – с. 339.) Тарас Курило, который тщательно изучал украинский националистическую прессу, недвусмысленно указывает на грубый антисемитский уклон ОУН, который, по его утверждению, был в сердцевине идеологии этой организации. По его словам, это является «неопровержимым доказательством того, что организованные ОУН милицейские подразделения привлекались к еврейским погромам и расправам еще до того, как нацисты расформировали их в августе 1941 года» (Taras Rurylo. “Tre Jewish Question” in Ukreinian Nationalist Discourse”. In Yohanan Petrovsky-Stern and Antony Polonsky, eds., POLIN, vol. 26, Jews and Ukrainians (2014). p. 234). Об этом же говорил президент Израиля Реувен Ривлин в Верховной Раде Украины, во время речи о трагедии в Бабьем Яре. Он заявил: "Многие пособники преступления были украинцами. И среди них особо выделялись бойцы ОУН, которые издевались над евреями, убивали их и во многих случаях выдавали немцам. Верно и то, что было более 2,5 тысяч праведников народов мира - те считанные искры, которые ярко горели в период темных сумерек человечества. Однако большинство молчало".

    2 листопада 2019, 17:49
    Відповісти

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися