Непрочитаний лист в Афган повернувся до матері через 25 років
Волинь

Непрочитаний лист в Афган повернувся до матері через 25 років

19 листопада 2019, 19:00
0
0
Сподобалось?
0

Переді мною старенький, пожовклий від часу конверт, у якому зберігається лист матері до сина. Букви, скроплені материнськими сльозами, ніби навмисне розповзаються по пожовклому аркуші паперу, калічачи кожне слово. Жаль, що цей лист син не встиг прочитати - афганська куля обірвала його життя. Але через 25 років Іван Панченко, що служив у Афганістані разом з Володимиром Хилюком, приніс Надії Никонівні листа, який вона колись писала синові.

- Ось візьміть. Це лист... - простягнув Іван Іванович конверт старенькій жінці, жительці села Білин Ковельського району.

- Від Володьочки?! - серце матері, здавалося от-от вискочить з грудей... Воно так і не повірило у смерть сина.

- Ні, це останній ваш лист, котрий не встиг прочитати Володя. Він загинув, а лист прийшов уже після його смерті. Я його беріг 25 років. І весь цей час думав: якби то зустрітися з матір'ю друга і віддати лист, якого так і не прочитав Володя...

Тремтячими руками мати притуляє до грудей конверт. Сльози дрібними горошинами котяться по зморшкуватих щоках при спогадах за ту зустріч. Вона її описує так, ніби це сталося вчора.

- Чи ж я думала-гадала, що моє письмечко не дойде до мого синочка рідненького, а вернеться до мене назад?.. - все приказує вона. - Скільки моє серденько вистраждало, скільки слізок я вилила - одному Богу відомо.

Після від'їзду з Білина Іван Панченко часто надзвонював і запрошував Надію Никонівну до себе у гості, в Київ. Він дуже добре розумів, як не вистачало згорьованій жінці синівської любові. Йому хотілося хоч якось розрадити її, підтримати і втішити.

- Їхати в далеку дорогу я наважилась не одразу, - каже моя співрозмовниця, - дорога далека, та й здоров'ячко уже не те. Але Іван Іванович дуже просив, щоб я приїхала.

Всі тривоги враз відійшли, тільки-но Надія Хилюк ступила на перон Київського вокзалу. Тут же її зустрів Іван Панченко зі своєю матір'ю Ніною Федорівною і братом Миколою. На мить мати застигла на пероні: їй здалося, що то її син - високий і дужий, стрічає її на пероні. Забило в грудях дух, і давучий клубок сліз підкотив під горло...

- Ми, дві матері-«афганки», колись будучи зовсім чужими, тепер стали рідними. Поріднила нас доля, - каже Надія Никонівна. - Ми розказували одна одній, як чекали своїх синів з того пекла, як молилися за них, щоб вони повернулися живими. Ті тривожні чекання скінчилися для однієї з нас радістю, а для іншої - вічною печаллю. Мені й досі здається, що то я до свого синочка Володьочки у гості їздила, а не до його товариша. А тепер вже й його немає на світі...

...А під парканом самотньо чорніє оголеними гілками кущ поричок, який посадив її Володьочко. Щовесни він рясно зацвітає, але ягід на ньому не було ніколи. Можливо, тому, що синове життя так рано обірвалося, і нема у ньому продовження роду...

Галина ОЛІФЕРЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися