В урочищі Вовчак, на місці Волинської повстанської січі, проходить щорічний фестиваль повстанської пісні «Хоч пізнії складем вінці». Шеф-редактора «Вісника+К» Євгена Хотимчука, який заснував цей патріотичний конкурс, серед гостей вразили бабуся і дідусь, котрі не приховували своїх сліз від дитячого співу. «Спасибі за свято! – щиро дякували. – І за вашу газету! Ми її читаємо вже двадцять літ і не пропустили жодного номера!»
«То газета житейська»
Звісно, не могли оминути увагою таких справжніх шанувальників «Вісника+К». Адже Присяжнюки з Нововолинська настільки цінують нашу газету, що перечитують від сторінки до сторінки – і жодного разу за 20 літ не припинили передплачувати! А познайомилися з «Вісником+К» випадково – у кінці 1990-х дочка гостювала у свекрухи в селі Сукачі Старовижівського району.
– Впала в око газета на столі, а там якісь поради – я й зацікавилася, – згадує Світлана. – Привезла з Полісся батькам, вони з рук один в одного рвали. З того часу і передплачуємо. Подобаються драми, поради по господарству та здоров’ю.
– То газета житейська, – перебиває доньку Ніна Йосипівна. – Спочатку все коротке читаю. Не лягаю спати без газети. Що звечора не дочитала, те зранку гляну. А він, – киває на чоловіка, – то перший бере до рук, бо приносить з поштового ящичка. Поки сам не прочитає, нікому не дає.
– Крепко люблю «Полишучку», печатали у «Віснику», так гарно написано. Подобаються інші оповідання вашого редактора про його село, маму… – тремтячим голосом каже Петро Семенович, очевидно, згадуючи своїх рідних.
Ніколи не думали Присяжнюки, що і про їхню родину напишуть у «Віснику+К», мовляв, нічого цікавого. Та життя цього подружжя теж насичене неймовірними моментами і варте того, щоб познайомити з нашими читачами.
Будували Нововолинськ
Ніна Йосипівна та Петро Семенович прожили разом уже 62 роки. Жінці минуло 82, чоловікові 88-й пішов. Вона родом із села Холопичі Локачинського району Волині, він з Шумського на Тернопільщині. Познайомилися, коли приїхали будувати молоде місто Нововолинськ.
– Ми жили в одному бараку. Я з дівчатами в одній кімнаті, а він з хлопцями – за стінкою, – посміхаючись, розповідає Ніна Йосипівна. – Разом на танці ходили. Петро грав на гармошці, гітарі, балалайці, вмів на всьому потроху. А то заглядає все в нашу кімнату. Дівчина з Росії жила зі мною, каже: «Нина, он к тебе заходит».
Чим зацікавила юна волинянка – чоловік пояснити не може. Каже, з першого погляду закохався у таку красуню, і на підтвердження своїх слів виносить портрет, де вони з дружиною наречені. Але фото зроблене не у день весілля. Нікому тоді було сфотографувати сільських молодят у далекому 1957 році. Це вже через багато літ діти з двох знімків зробили весільний портрет, де майстри домалювали нареченій вельон і білу сукенку. Хоча її, як і фату, пані Ніна мала. З усмішкою пригадують своє весілля. Столи накрили у батьківській хаті у Холопичах. Наїдки зготували прості сільські: тушкована капуста, печене м’ясо, холодець. «Тато риби налапав», – каже жінка. Відгуляли весілля – і поїхали назад у Нововолинськ.
Зі сльозами на очах Присяжнюки згадують минуле. Коли тут опинилися, то лише дві вулиці було. А з роками місто стало розростатися, і тепер його зовсім не впізнати. З будівничої бригади, де обоє працювали, чоловік перевівся на шахту, звідки потім і проводжали на пенсію, а дружина – у декрет. Виростили доньку Світлану та сина Валерія, дочекалися онуків, правнучку. Все життя дружно прожили з іншими парами, які замолоду теж приїхали зводити місто. Разом одружувалися, кумувалися. Разом тут і поселилися, майже в один день гуляли новосілля!
– У тій хаті друзі були, в тій, – показують через дорогу. – Сім сімей дружили усе життя. А тепер з нашої компанії ми тільки вдвох осталися. Згадаємо, аж плакати хочеться… – жінка і чоловік, не соромлячись, витирають сльози.
У клуні в Холопичах була криївка
Раніше щороку на патріотичне свято Присяжнюки їздили у Новий Загорів Локачинського району, де під час війни відбувся запеклий бій між загонами УПА та фашистами. А минулого року донька Світлана побачила оголошення про фестиваль у Вовчаку – тоді вперше побували там. Цього ж року не могли дочекатися Покрови, щоб знову пережити трепетні миті, коли звучать повстанські пісні у виконанні дітей.
– Мама з татом плакали, не могли стриматися, – розповідає Світлана. – Цією темою ми завжди цікавилися, бо в нашій сім’ї шанобливо ставляться до повстанців.
Адже двоюрідні брат і сестра мами Ніни Йосипівни були в УПА – це Ніна та Олександр Шидловські. Обоє вчилися у Львові в інститутах. За зв’язок з УПА постраждала уся їхня сім’я. Батьки відбували покарання в Сибіру, Олександр захворів на туберкульоз у Луцькій тюрмі і помер там, а Ніну вивезли у табори. Коли вона відбула термін, оселилася у Жидичині біля Луцька. Жила самотньо, бо не вийшла заміж і не зазнала материнського щастя.
– В честь них мама мене назвала Ніною, а мого брата Олександром, – плаче Ніна Йосипівна. – У нашій клуні в Холопичах був схрон, там довгий час ховалися повстанці. Коли викопали, коли засипали – не бачила. Пам’ятаю, мама клала в кошик їсти, зверху соломою прикриє і виносить хлопцям, щоб ніхто не бачив. Бувало, що ввечері вони до хати приходили грітися. Тоді вікна всі завішували, щоб щілинки не було. Хлопці тихенько співали. Нам, дітям, наказували, щоб нікому про це не проговорилися.
Та чуже око таки вгледіло і донесло куди слід. Маму Ніни Йосипівни арештували і тиждень знущалися у Затурцях в сільраді. Та вона нікого не видала. Лише її малі дітки, які приходили провідувати, допомогли визволити. Чи енкаведисти змилувалися, чи не було доказів, і маму відпустили – худу, знеможену, виснажену. Коли вона повернулася додому, малеча плакала і цілувала з радості рідні руки…
– Ой, ще багато можна чого розказати… – зітхає Ніна Йосипівна. – Головне, аби здоров’я було і нам, і вам, щоб гарні статті друкували.
І на прощання жінка, старанно виводячи кожну літеру, написала звернення до усіх читачів нашого видання: «Шановні, читайте газету «Вісник». Ми без неї жити не можемо!»
Олена ПАВЛЮК, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!