Рідні брати з Волині служать на передовій
Волинь

Рідні брати з Волині служать на передовій

7 грудня 2019, 15:21
1029
0
0
Сподобалось?
0

Рідні брати Олександр та Вадим Марчуки із села Верхи нині пліч-о-пліч стоять на сторожі української незалежності — дають відсіч ворогу на фронтах ООС.

Вибір юнаків підписати контракт у родині Марчуків сприйняли як належне, - пише Полісся

Хоч і невимовно боляче стискалося серце від переживання у батьків Лариси Василівни і Віталія Петровича, бо добре знали, скільки небезпек чекає на війні (у 2015 році в зоні бойових дій загинув їх племінник Олег Довгий — лейтенант, герой України)… Але дозволили, не відмовляли. Розуміли, що не зможуть, та й не варто. Такі вже їхні Сашко і Вадим вдалися характером – не вміють відсиджуватися на дивані, ховатися за “жіночими спідницями”, коли Батьківщина потребує захисту.

Першим пішов служити старший Олександр. Про військову кар’єру він мріяв ще з дитинства. Тож, коли закінчив школу, вступив до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут. Закінчивши з відзнакою, як кадровий військовий потрапив за розподілом на Львівщину, в легендарну, загартовану боями на сході України, 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила. Згодом до “левів” приєднався і менший Вадим. Разом брати не дають ворогу жодного шансу проникнути на мирну територію, чинити тут звірства, розбій. Про таких говорять: “На них тримається мирне небо”. І це дійсно правда. Завдяки моїм землякам і таким як вони ми не бачимо всіх тих жахіть, які доводиться постійно терпіти їм.

– Сашко з Вадимом зовсім різні. Старший – більш спокійний, врівноважений. Менший – запальний, гарячий. Проте внутрішній стержень мають однаковий, обидва вдалися патріотами. Сашу, коли чесно, ми відмовляли від армії. Та він сказав: “Якщо не стану військовим, то нікуди не піду”. Він постійно марив військовою справою, навіть у шкільних творах писав про це. Тому більше не перечили. А згодом і Вадим вирішив стати військовим. Не ховався, коли принесли повістку. Хоча бачив приклад інших однолітків, які намагалися відсидітися… Звісно, за нього переживали. Але куди було діватися. Не відговориш, тим паче хлопця… Зараз служать на Львівщині. Були в АТО (ООС) сім місяців під Мар’їнкою на Донеччині. Тяжко на серці від того. Проте надіюся на краще, – мовить з відчутною тривогою в голосі бабуся захисників Галина Лікандрівна.

Не менше переживає за синів і батько Віталій Петрович. Проте підтримує їх вибір й щиро пишається. Вважає, що діти вчинили правильно. Адже кожен нормальний, свідомий хлопець, на думку пана Віталія, має відслужити у війську. Чоловік згадує про час своєї молодості, коли “відкосити” було великим соромом.

– А як інакше. Коли Вадиму прийшов час послужити Україні, я не відмовляв, сказав “іди, синку”. Тепер він разом із братом. Якось мені зізнався, що думав буде гірше, якби знав, то пішов би раніше. Хай служать… Мусить же хтось захищати Батьківщину. Може все нарешті владнається, настане мир. Звичайно, переживаємо. Набачилися по телевізору, скільки гинуло українських солдатів на початку війни, та й вмирає зараз. У нашу родину теж прийшла біда — загинув племінник… Однак поки виходить так, ситуація вимагає, аби хлопці ставали до оборони країни. Вірю й чекаю тільки кращого для них. Коли поруч рідна душа, то завжди спокійніше, – не приховує почуття Віталій Марчук.

Сьогодні у нашого співрозмовника не менш важливе завдання – гідно виховати ще одного сина, третього, найменшого. Зовсім нещодавно Господь подарував Марчукам Богданчика, котрим батьки безмежно тішаться. Зростає ще один справжній козак.

Олександр ПРИЙМАК, село Верхи.


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися