Андрій Телепей з Каменя-Каширського за два роки став справжньою зіркою на спортивному небосхилі. 26-річний незрячий чоловік здобув звання кандидата у майстри спорту. І, звичайно, дуже хоче потрапити на Паралімпійські ігри.
Втратив зір у шість років
Усе почалося майже три роки тому, коли Андрій вперше прийшов на тренування до Сергія Мельника у підвал районного Будинку школяра. Він погодився тренувати незвичного уже дорослого хлопця. І вже через місяць на всеукраїнських змаганнях серед спортсменів з вадами зору новачок виборов друге місце. Змагався із суперниками, які були важчими і частково бачили. Але він поступився лише спортсмену, котрий входить до складу паралімпійської збірної України.
– Я займався спортом і раніше. Це було айкідо, біг, важка атлетика, а в медучилищі – голбол (спеціальна гра для незрячих). Але дзюдо – це моє, – розповідає Андрій. – Лікарі, звичайно, не рекомендують мені цим займатися. Та будь-який вид спорту має свої небезпеки. Навіть впасти правильно треба вміти. На мій зір це не впливає, бо я повністю втратив його ще в дитинстві.
Андрій був другою дитиною у багатодітній родині, де росло їх шестеро. У 5 років він травмував око об кут столу. Операція, на жаль, не допомогла. Згодом почав падати зір і на другому оці. Уся їхня велика і дружна сім’я дбала про незрячого хлопчика. Коли однолітки і друзі відсторонювалися й не хотіли з ним грати у футбол, все одно йшов, пробував, стояв на воротах. Усі каталися на ровері – і собі не відставав. Тому й зараз може спокійно проїхатися своєю вулицею.
Працює масажистом
– Те, що не було гіперопіки наді мною – великий плюс. Бо я зустрічав дітей, за яких батьки все робили. Їм було дуже важко пристосовуватися до життя. Мені теж батьки допомагали й допомагають, але все ж таки давали можливість самому щось робити. Я сам їздив у Генічеськ, де вчився у медучилищі на медбрата-масажиста. Жив у гуртожитку, прибирав у кімнаті. Ніхто їсти готувати не вмів, але нічого – навчилися, – згадує часи студентської юності хлопець. – Вивчив, де магазини, пошта, банк і т. д. Тому ніколи не почувався безпорадним у чужому місті.
Тепер на роботу і з роботи до готелю, де орендує кімнатку й робить різні види масажу своїм пацієнтам, Андрій теж намагається добиратися самостійно. Два з половиною кілометри долає за 35–40 хвилин. Ходити з тростиною його навчили ще у Київській спеціалізованій школі-інтернаті № 5, де навчався. Минулого року їздив у Карпати і вперше спробував себе у гірськолижному спорті. Відчуття неймовірні! Він також повноцінно користується комп’ютером, смартфоном.
Попри обмежені можливості, Андрій залишається дуже позитивною і світлою людиною. Почав вивчати психологію, постійно читає книги, благо, що для цього є спеціальні зчитувальні програми, аудіофайли. І навіть… дивиться відео.
– Я не бачу, але по тому, що говорять, можу уявити, що там відбувається. Тобто для мене світ у кольорах, об’ємі, бо я все таки бачив його, хоч і в дитинстві. Одного разу замислився: а як пояснити незрячій від народження людині, що таке зелений колір, жовтий, блакитний? Є багато таких, яким важче, ніж мені. Бо я можу себе реалізувати. У принципі, Бог кожному з нас дав якийсь талант і здібності, просто треба їх розвивати. А для цього потрібно постійно працювати над собою. Ось і весь секрет. Про це я розповідав своїм вихованцям влітку, коли був волонтером у таборі для особливих дітей в Маріуполі. Я хочу бути прикладом для інших і вважаю, що особливі люди теж можуть бути корисними для суспільства.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!