– Кожного ранку сонце сходить по-іншому. Це як нова картина, тільки пише її художник небесний, якого не може перевершити той, хто на землі, – Петро Солодкий із села Мильці, що на Старовижівщині, вдивляється у небесну синь, повертаючись думками у досвіток, коли кілька сонячних променів, як золотаві списи, намагалися розсікти попелясту зимову хмару, що затуляла народження нового дня. – А ось стара алича – у неї стільки зморщок…
Голос підказав їхати у Мильці
Він уже не пам’ятає своєї першої картини – стільки років минуло. Можливо, це була чарівна природа тернопільського краю, де народився, а може, портрет сусідського хлопчика з кирпатим носиком і такими милими веснянками...
– А оскільки олівці і пензель любив з дитинства, то обрав професію столяра по дереву з нахилом малювання та різьби. На першому курсі в училищі відбулася перша виставка моїх робіт. Там представив не лише пейзажі, а й портрети Шевченка, Лесі Українки та інших видатних людей.
Життя не раз ранило душу майстра, не склалося і в родині.
– Коли зрозумів, що амфору сімейного щастя не вдасться склеїти, просто вийшов в чисте поле, підняв очі до неба і попросив Бога вказати правильний шлях, – розповідає Петро Солодкий. – У той час багато чув про Милецький Свято-Миколаївський чоловічий монастир. Уже до цього пробував свої сили в іконописі, мав на те благословення отця Сергія Депо з церкви Святого Василя, що у Володимирі-Волинському. Та й в художній майстерні, де працював, колеги помічали, що у моїй творчості є щось церковне. А тут ніби внутрішній голос підказав їхати у Мильці.
У цьому селі Петро Солодкий зустрів чимало весен. Спочатку вирізав два кіоти для образів Миколая Чудотворця та Божої Матері, потім в одному з храмів розписував стелю. Нині його роботи служать Богові та людям у Києві та Керчі, Харкові і Львові. Ніколи не відмовляв і прихожанам маленьких храмів у Старовижівському, Володимир-Волинському, Любомльському, Луцькому районах…
– Коли важко на душі – берусь за написання ікони, – розповідає художник з поліської глибинки. – Якщо вона радіє – на полотні народжуються картини, зокрема, милецькі пейзажі, яких чимало в моїй оселі. Дуже люблю малювати портрети: обличчя, руки. Чому руки? Бо в них – характер людини, її внутрішній світ. Хоч побутує думка, що сутність кожного – в очах.
Свою ікону подарував похресниці на весілля
Петро Павлович розповідає, як уві сні йому з’явилася ікона неймовірної краси. Спробував її писати. І яким же великим було здивування, коли несподівано побачив такий образ у монастирі. Далі ніби хтось невидимий водив пензлем по полотні. Так народилася копія ікони Живоносне Джерело. Він передав її грабівському храму. Іншу таку презентував похресниці на весілля, адже вирішив, що гроші грошима, а подарунок має бути для душі.
– Було дуже приємно, що дівчина стала з образом під вінець, – каже Петро Солодкий. – Можливо, він – світло, якого так не вистачає нам у житті?
Петро Павлович із задоволенням показує свої мистецькі роботи. Серед них «Ісус і самарянка», «Антоній та Феодосій», портрети настоятеля монастиря архімандрита Сергія, ієромонаха Корнилія та ієрея Сергія, яких вже немає в живих і які написав нещодавно вже по фото ченців. Розповідає про улюблений темно-вишневий краплак, яким пише картини та ікони, старе домоткане полотно, на якому оживає його творчість, про персональні виставки. Нині, попри нелегкі сільські будні, він щасливий. Бо хоч і давав собі колись слово не одружуватися ніколи, одинадцять років мандрував по світу у пошуках долі, все ж знайшов кохання у Мильцях і вважає це село своїм живоносним джерелом, що втамувало душевний біль і поклало край гіркому розчаруванню.
Наталія ЛЕГКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!