У братиків-двійнят з Волині спільний діагноз – ДЦП
Волинь

У братиків-двійнят з Волині спільний діагноз – ДЦП

18 січня, 15:54
0
2
Сподобалось?
2

Братам Петру та Павлу Крикотам із села Кримне Старовижівського району – по тринадцять років. Світловолосі, як сонечка, хлопчики, дуже схожі між собою, дарують щиру усмішку усім. Здаються щасливими, якби не одне «але». У підлітків важка недуга – дитячий церебральний параліч.

Винні передчасні пологи

– Народилися вони одразу після Петра і Павла. Напередодні ми випасали худобу, – згадує мама двійнят Світлана Федорівна. – Йти на пасовище було далеченько, та й важко, бо носила я двох синочків. Дуже втомилася, тому почалися передчасні пологи у 28 тижнів. Уся вагітність проходила нормально і лікарі не підозрювали якихось проблем, але Петро і Павло народилися з ДЦП.

Після пологів дітей одразу відправили до Луцька, два місяці виходжували, тривалий час хлопчики боролися за життя, не могли самостійно дихати. Тільки на початку осені Світлана повернулася з немовлятами додому. Ночі були тривожними, безсонними, на поміч приходили чоловік та свекруха.

– Постійно їздили по лікарях, і лише коли дітям виповнилося одинадцять місяців, почула страшний діагноз – ДЦП, – із сумом у голосі каже Світлана Федорівна. – Куди тільки не зверталися: у Луцьк, Дачне, Трускавець, Ковель… Наймали масажистів. Павло при підтримці трішки ставав на ноги. Але нині він майже дорослий, і втримати його попід руки дуже важко.

Жінка розповідає, що реабілітацію при такому захворюванні потрібно проходити кожні три місяці. На те, щоб у село приїздив кваліфікований масажист, потрібні чималі кошти. А це в їхній ситуації дуже важко, бо окрім братів, у родині ще трійко дітей-школярів: Софія, Сашко та Іра. Кожного треба нагодувати, одягнути, учнівське приладдя придбати. Частина доходів іде на ліки для двійнят, підгузки. Тож, аби вижити, сім’я покладається в основному на власні руки: утримують велике господарство, обробляють майже гектар поля. Батько перебивається тимчасовими заробітками, натомість мама не може відлучитися з дому, бо діти потребують щохвилинного догляду.

Люблять природу, музику та спілкування

Влітку рідні вивозять Петра та Павла на вулицю. Хлопці із задоволенням роздивляються, як зеленіє трава, слухають спів пташок, спостерігають, як працює батько. До слова, на подвір’ї в родини усе, як під лінієчку: доріжки, кострики дров, виоране поле – всюди відчувається рука господаря.

– Іноді в них такий вираз обличчя і рухи, що схопилися б з візочків і кинулися мені допомагати, – схвильовано каже Володимир Федорович.

– Петя любить слухати музику, а Павло – дивитись мультики, – додає його дружина. – Буває, ще й підспівує, коли чує мелодію до душі. Він вимовляє слова «мама», «тато».

Те, що діти люблять, щоб з ними спілкуватися, пересвідчилася на власному прикладі. Павло, розуміючи, що до нього звертаються, намагався щось відповісти, з його обличчя не зникала усмішка, Петро уважно слухав, пильно вдивляючись в очі співрозмовника.

– Вони радіють, якщо поруч люди, – каже Світлана Крикота. – Радіють, коли навідують представники одного з храмів, що в Старій Вижівці. Вони іноді привозять гуманітарну допомогу, солодощі, зокрема, до дня Святого Миколая. Діти взагалі дуже люблять цукерки.

Раніше батьки часто возили Петруся та Павлика на службу у місцевий храм, зараз із цим проблематичніше, бо до церкви далеко і мамі непросто штовхати два візочки на таку відстань. Так хочеться, щоб вони колись стали на ноги, подарувавши батькам хоч крихту безхмарного щастя.

Наталія ЛЕГКА


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися