27 листопада 1943 року на хуторі Бовти поблизу села Дубечне Старовижівського району фашисти розстріляли і спалили 18 людей, а сам хутір вщент знищили, щоб не було й згадки. За що так жорстоко розправилися з мирними людьми? Відповідь на це питання частково дають спогади старожилів.
Розстріляли навіть немовлят
До сьогоднішнього дня жодного очевидця цієї трагедії вже немає в живих. На щастя, краєзнавці встигли записати їхні розповіді. Зокрема, свідка тих подій нині покійного Василя Трояна. Того осіннього дня він з однолітком Адамом із сусіднього села Рокити пасли біля лісу корів та овець. Було дуже холодно. Тому хлопці розпалили вогнище і пекли картоплю. Десь опівдні побачили невелику групу людей, що йшли до хутора, і засперечалися між собою, хто це може бути. Адам припустив, що то робітники з Глух, яких німці ведуть на ремонт залізниці. Щоб краще розгледіти, хлопці повставали від багаття і високо задерли голови. Від групи відділилося кілька осіб і почали стріляти у їхній бік. Адам втік у ліс, а Василя поранило в руку. Він упав, ледве дихаючи. Тоді один з фашистів підійшов до хлопця і чоботом наступив на поранену руку. Василь знепритомнів, і цим врятував собі життя. Коли карателі відійшли, хлопець скотився в рів і побіг у ліс.
– А на хуторі вже розгорталася кривава драма, – розповідає керівник дубечненського шкільного музею Лариса Сулева. – Фашистський загін з близько ста чоловік оточив Бовти з усіх боків. Поставили кулемети. Офіцер із солдатами пішов по хатах. Перепитуючи, хто в них живе і скільки людей, виставили варту біля вікон та дверей. А далі розпочалося справжнє пекло. Спочатку вивели Дениса Трояна з дружиною та дітьми. Батько ніс хлопчика трьох з половиною років, мати – донечку, якій не було й року, а третя дитина йшла сама. Їх розстріляли перехресним вогнем з одного та другого боку хати. Врятуватися вдалося лише маленькій дівчинці, котру мати прикрила своїм тілом.
Ще страшнішою була смерть Денисових батьків. У їхній хаті підперли двері, навпроти вікон стояли автоматники. Запалили дім. У вікнах виднілися силуети чотирьох дітей, матері та батька, який на той час повернувся додому. Він був сильним, упирався. Чоловіка волокли по землі, кололи штиком.
Жахлива помста поляка?
– Коли розпочалася страшна стрілянина, мати мого покійного чоловіка Мотря з чотирма дітьми сховалася у погріб, викопаний під хатою, – розповідає моторошні подробиці, що колись чула від чоловіка Василя, його дружина Ганна Яківна. – Її чоловіка Матвія вдома не було. Погріб був високий, мурований. У ньому й вирішили перечекати страшну годину. Мотря підсунулася ближче до виходу, щоб бачити, що коїться на подвір’ї. Аж тут півторарічна донечка Оля заплакала. Один з фашистів почув дитячий плач і кинув у погріб гранату. Вибухом господині відірвало ногу. Усі затихли. Коли німці залишили хату, першою отямилась мати. Діти витягли її з погреба і побігли по допомогу в село до родичів. А Мотря так і залишилася з відірваною ногою біля палаючої хати. Німці спалили діда Микиту та бабу Єлизавету Троянів, забили бабу Грипку.
Розправа над мирним населенням на хуторі Бовти закінчилася пізно ввечері. На запахи крові та обгорілих тіл збиралися лісові звірі. Тому загиблих було важко упізнати. Серед них – дев’ятеро дітей. Людські останки позбирали та поховали в Рокиті на кладовищі.
Однією з версій трагедії на хуторі очевидці називали зв’язок його мешканців з партизанами, для яких Мотря Троян пекла хліб. За іншою, яку висловили Борис Борисюк та Лідія Сулева, каральна операція була викликана помстою сина польського лісничого, який до війни жив неподалік Бовтів. Коли у 1939 році поляки виїхали, хуторяни нібито пограбували їхнє обійстя.
– Мій чоловік Василь розповідав, що й справді біля Чорного Броду та на пункті під Теклею до війни жили поляки і з приходом радянської влади покинули нажиті статки. Дехто й полакомився на їхнє майно. А ще хуторяни були нібито пов’язані з упівцями, адже довкола – суцільні ліси, – згадує Ганна Троян. – Ті неодноразово навідувалися на Бовти, привозили сюди худобу, забивали, смалили її, щоб мати чим харчуватися. Але про справжні причини розстрілу на хуторі ми, мабуть, не довідаємося ніколи.
Наталія ЛЕГКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!