Молодий вчитель з Волині не дожив кілька місяців, аби узяти на руки первістка
Волинь

Молодий вчитель з Волині не дожив кілька місяців, аби узяти на руки первістка

5 квітня 2020, 17:32
0
3
Сподобалось?
3

Усе частіше нагадує про себе весна, але в душі Лесі Лемак з Каменя-Каширського зимно. З дворічним синочком Марком вони часто навідуються на місцеве кладовище. Малюк, спостерігаючи, як мама цілує світлину чоловіка, й собі притуляється щічкою до пам’ятника татові. Хлопчик ніколи не бачив батька, бо з’явився на світ через чотири місяці після його смерті.

Угорець Югас став волинянином Романом

– З Романом ми були знайомі й раніше, адже працювали у школі: він – вчителем інформатики у селі Грудки, я – бібліо­текаркою у Раковому Лісі, – розповідає Леся. – Зблизилися завдяки друзям, коли святкували День вчителя в одному з міських кафе. З часом дружба переросла у щось більше. Щоб достукатися до жіночого серця, Роман спочатку знайшов підхід до мого сина від першого шлюбу Богдана, спілкувався з ним, на свята приносив подарунки. Він вважав: якщо хлопчик прихилиться до нього душею, то і я відповім взаємністю. А коли заговорили про одруження, сказав, що поберемося, коли у нього з’явиться власне житло, а у ньому все необхідне.

Придбати квартиру в місті Романові допомогли батьки. Він був у них єдиним сином. Прийомним. З таким великим серцем тата й маму, як у хлопця, важко зустріти навіть поміж рідних.

Олександру Олександровичу та Наталії Василівні Лемакам Бог не дав своїх дітей. Тому вони вирішили взяти малюка з дитбудинку. Чоловік був родом із Закарпаття. Саме тому й сина він вибирав там. До душі припав хлопчик з неблагополучної угорської родини Югас Шолт. Батька він не знав, а маму на той час ще не позбавили материнських прав на дитину, про яку вона не піклувалася. Тому мама Наталії Василівни поїхала на Закарпаття, щоб домовитися з Югасовою матір’ю і забрати хлопчика на Волинь. Але та не погодилася, сказала, що не збирається залишати дитину в інтернаті. Втім це були лишень слова. Незабаром жінку все-таки позбавили материнських прав, і подружжя Лемаків змогло усиновити Шолта, якому не виповнилося ще й п’яти років. Так він став Романом Лемаком, дитиною у хорошій люблячій родині.

Він закінчив школу, здобув вищу освіту, мав улюблену роботу, захоплювався фотографією, знімав на фотокамеру найщасливіші моменти життя своєї родини.

– Будучи дорослим, ваш чоловік ніколи не намагався знайти своїх біологічних батьків? – запитую в Лесі.

 – Ні, йому дуже боліло, що мати залишила із собою старшого сина, а від нього, молодшого, відмовилася. Коли у чоловіка виникла загроза життю, спробували розшукати когось з рідних, хто б підійшов для трансплантації печінки, але з’ясувалося, що Роминої біологічної матері немає в живих, про брата нічого не відомо, навіть дитбудинок, у якому він колись опинився, закрили.

Донором підійшов прийомний батько

Леся та Роман одружилися 21 лютого 2017 року. Гучного весілля не влаштовували, привітати молодят зібралися найрідніші.

– Роман був прекрасним чоловіком: добрим, уважним, врівноваженим, компанійським, – зі сльозами на очах згадує його дружина. – Він старався підтримувати своє здоров’я, яке втратив через біологічних батьків, жив заради мене з Богданом і прийомних батьків. Та підступна хвороба не щадила.

Трапилося непоправне. Роман потрапив у лікарню зі шлунковою кровотечею. Леся не знала, що на той час вже була вагітною. Місяцями відвідувала чоловіка в різних лікарнях. Кровотечі у нього повторювалися. Лікарі наполягали на пересадці печінки і казали, що як тільки родина назбирає половину потрібної суми, поставлять в чергу на операцію. На диво, донором Ромі, незважаючи на те, що вони різні по крові, підійшов його прийомний тато Олександр. Лікарі вже були готові оперувати молодого чоловіка поза чергою, адже кожна кровотеча могла стати фатальною. Але не встигли.

На п’ятому місяці вагітності, 7 жовтня 2017 року, Леся втратила коханого, а батьки – єдиного улюбленого сина. Він не дочекався операції лише місяць. Другого лютого наступного року жінка народила Марка.

– Тепер у чоловікових батьків, окрім нас з Марчиком, немає нікого, – бідкається вона. – Тому ми із сином часто ходимо до них, а вони – до нас. Усі хочуть, щоб Марк був схожим на свого вродливого тата, і я теж. Якби не Ромині батьки і не моя мама, не знаю, як би я пережила цю втрату. Щоб не збожеволіти, шукала, чим би зайнятися, поки дитина тихенько спить у ліжечку, – розповідає жінка, в очах якої невимовний сум. – Рукоділля приваблювало ще в дитинстві, у школі вела аналогічний гурток. Тому почала вишивати брошки. І не без успіху. Тепер роблю їх лишень на замовлення, уже 170 різних виробів. Чому рахую? Бо не думала, що це захоплення стане серйозним. Маю й авторські розробки, як-от замок Любарта. А ще вирішила продовжити чоловікове хобі: фотозйомку.

Леся Лемак ніжно обіймає свого синочка. Тендітна, легка у спілкуванні, приязна, вона не може не викликати симпатії. Їй нелегко далася наша розмова – зранена душа на спогади знову озвалася болем. Її жінка лікує турботою про Марка, й справді такого схожого на тата.

Наталія ЛЕГКА


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися