Тамара СЕВЕРИН
Волинь

Як грузинка стала волинянкою

26 квітня 2020, 16:06
0
0
Сподобалось?
0

Проникливий погляд карих очей, відвертість та приязність – саме такою й уявляла жінку з абхазьким корінням Тамару Северин, про яку із захопленням розповідають у Ратному. Більше тридцяти років живе вона на Волині. Тут виросли всі шестеро її дітей, тут вона поховала свою маму, прийняла церковне хрещення. Сюди їй хочеться повертатися щоразу після відвідин історичної батьківщини предків.

Тамара Георгіївна пишається своїм древнім родом, в історії якого чимало болючих сторінок. Одна з них розповідає про дідуся по батькові народного комісара Хакибея Заурбековича Міканбу з Абхазії. У 1937 році під час енкаведистських зачисток він безслідно зник. Про те, що наркома за наказом Сталіна розстріляли, родичі довідалися лише через багато років.

 – Моя мама Лідія Кашипівна – фронтова медсестра, за національністю татарка, пройшла воєнними стежками від Волги до кордону з Німеччиною, – розповідає жінка. – І досі ми зберігаємо її червоноармійську книжку. Батько служив у запасному полку. Так усе життя й віддав армії, зробив 50 стрибків з парашутом, а ще був вправним столяром та художником. Батьки одружилися після війни у Польщі, де народилися двоє моїх братів, а згодом повернулися в Абхазію.

Усе Тамарине дитинство минуло в Гудауті. Зі своїм майбутнім чоловіком Павлом познайомилася у Львові, коли проходила практику на хіміко-фармацевтичному заводі. Він був студентом Львівського лісотехнічного інституту.

– А ваші батьки були не проти такого шлюбу? – запитала.

– Можливо, й були, бо у нас в родині кандидати наук, а у нього тато – простий чоботар, – каже Тамара Георгіївна. – Втім, ми 37 років разом, і жодного разу не пошкодували, що побралися.

Жити молодята хотіли в Абхазії. Обзавелися чималим господарством. Та усі плани перекреслив військовий конфлікт. Тамарі довелося виїхати з дітьми в Ратне, а Павло залишився там.

– Коли все, здавалося, втихомирилося, вирушила до чоловіка, – згадує Тамара Георгіївна. – Старша донька зосталася з моєю мамою в Ратному. Думала, скоро їх обох заберу. Проте оте «скоро» тривало два з половиною роки. Вибратися з Абхазії було неможливо через закритий кордон.

Упродовж цього часу виживали практично за рахунок домашнього господарства, варили та продавали сир сулугуні. За цей час жінка поховала батька, народила ще одну доньку. А довкола був такий бандитизм, що життя здавалося страшним сном. Постраждали й Северини – у них забрали автомобіль, обікрали квартиру. Тож продали за безцінь все, що нажили важкою працею, і вирішили пробиватися на Волинь. Повантажили в УАЗик найнеобхідніше і вирушили до кордону.

– Я без паспорта, машина – без номерів, бо щойно зняли з обліку. На що розраховували, не знаю, – згадує моя співрозмовниця. – Тільки довго стояли на російському кордоні. О п’ятій ранку у нас в машині як загорланить півень, якого ми прихопили із собою, бо шкода було залишати! Він усіх так розсмішив, що на документи мало хто й звернув увагу. Мабуть, завдяки йому нам і вдалося перетнути кордон без пригод. Жаль, що дорогою той півень втік. Лишилася квочка – одразу по приїзду в Ратне під нею вилупилися курчата.

Не медом було життя подружжя і тут. Оселились у маленькій бабусиній хатинці: ні води, ні каналізації.

– Тулилися у ній з шістьма дітьми та мамою, – каже Тамара Георгіївна. – Коли її не стало, ще 40 днів залишались там, а потім перебралися в нову хату.

Першими у Ратному  відкрили комп’ютерний клуб

Коли в Україні спиналося на ноги підприємництво, Павло Северин відкрив у Ратному перший комп’ютерний клуб. З часом зрозуміли, що треба шукати щось нове, адже дітям потрібна була освіта, витрати на велику родину зростали. І на думку спало виготовляти фото на документи – так у центрі Ратного з’явився невеличкий приватний фотосалон.

– І це заняття мені до снаги, – ділиться думками пані Тамара. – Люблю фотографувати, обробляти світлини, в міру змінювати, вилучати штрихи, які псують образ. У нас і всі діти фотографують.

Людмила, Владислав, Павло, Оксана, Марія вже працюють, лише наймолодша, Олександра, навчається в Луцькому училищі культури. Усі здобули хорошу освіту, грають на музичних інструментах: хтось закоханий у скрипку, а хтось – у фортепіано, отримавши у спадок мамині «музичні» гени. Сама ж моя героїня вправна в поезії, співає в академічній капелі та сольно в місцевому будинку культури, у церковному хорі в ратнівському храмі Агапіта Печерського. Написала твір на честь цього святого і подарувала його одному зі священників Милецького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря. На ноти його поклав викладач музики Владислав Харкевич.

– Хрещення я прийняла у 30 років, коли молодим помер мій брат, – розповідає Тамара Георгіївна. – Наснилося, обняв мене за плечі і сказав, що потрібно в Бога вірити, на нього покладатися. Ось ми з мамою й охрестилися.

А ще моя співрозмовниця займається фітнесом, танцює, любить життя і Ратне, яке стало для неї другою батьківщиною.

Наталія ЛЕГКА



Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися