Загиблого під Іловайськом сина волинянка опізнала по натільному хрестику
Волинь

Загиблого під Іловайськом сина волинянка опізнала по натільному хрестику

24 травня, 15:35
2
0
Сподобалось?
0

Коли підходиш до Нововолинського центру професійно-технічної освіти, вражає ряд меморіальних дощок на стіні. На портретах – 11 усміхнених молодих чоловіків і зовсім юних хлопців, які загинули у війні на Донбасі. Вони навчалися в цьому училищі на слюсарів, будівельників, електрогазозварників. І тепер назавжди залишаться героями у пам’яті своїх викладачів.

«Настане час, що будете мною пишатися»

Ті пекельні весна та літо 2014-го приголомшили викладачів та учнів Нововолинського центру професійно-технічної освіти. У місто стали привозити загиблих бійців – колишніх випускників училища. І першим був Павло Попов, який загинув 22 травня 2014 року під Волновахою. 30 червня йому мало виповнитися 23, натомість того дня були сороковини по його смерті. Його одноліток Роман Бірюков загинув 30 серпня того ж 2014-го – не вийшов з-під Іловайська. Йому теж було всього 23. Свого сина, обгорілого, мама впізнала по натільному хрестику…

– Вони були дуже різні. Павло стриманий, відповідальний, справедливий, спокійний. Викладачі між собою казали, що комусь попадеться дуже гарний зять. А от Роман жвавий, непосидючий, енергійний. Є фото, де він ніжно тримає в руках горобчика, – згадує викладачка Наталія Каганюк. – Романова мама запам’ятала синові слова: «Настане час, що будете мною пишатися». Так і сталося.

Заступник директора з навчально-виховної роботи Наталія Селецька гортає «Книгу пам’яті», яку написали педагоги про всіх загиблих випускників профтехучилищ Волині, і знаходить прізвища своїх колишніх учнів.

Ігор Кантор працював на шахті в Нововолинську, згодом на заводі «Кроноспан». Загинув 14 липня 2014 року на Луганщині, коли українських військових сепаратисти обстріляли з «Градів». Бронежилет, кошти на який збирали усім селом, запізнився до Ігоря на день.

Сергій Бугайчук теж працював на шахті у Нововолинську. Потрапивши на Донбас, подзвонив додому: «Це не АТО. Це війна». Коли перервався зв’язок з ним, мама одразу відчула, що Сергія нема. Він загинув під Іловайськом на світанку 25 серпня 2014 року.

Андрій Комаристий на фронті врятував життя чотирьом побратимам, а сам був поранений у руку. Перед боєм востаннє подзвонив мамі і сказав: «Я тебе люблю». Був важко поранений біля селища Хрящувате на Луганщині. 4 вересня 2014 року помер у Харківському госпіталі.

Вадим Демчук ріс у родині військових та шахтарів. Загинув 20 січня 2015 року у Донецькому аеропорту, а батькам ще майже місяць повідомляли, що син у полоні. Вадима поховали лише 8 липня 2015 року. Хоча рідні не впевнені, що це він.

Василь Касьян служив добровольцем в «Азові». Викладачі запам’ятали його слова: «У світі стільки воєн, добре, що у нас нема». Але саме на війні хлопець загинув – при нез’ясованих обставинах біля Маріуполя 12 листопада 2015 року.

Петро Мороз працював у престижних закладах «Едем», «Три бобри» у Нововолинську. Родина не знає подробиць його смерті. Офіційно повідомили, що загинув 26 січня 2016 року біля Попасної Луганської області. Згідно з медичними висновками, мав травматичний крововилив у мозок.

Олександр Смирнов пройшов Іловайський котел, був поранений, потрапив у полон, лікувався. І знову пішов на фронт. Загинув 14 жовтня 2016 року на Луганщині. Робочий комп’ютер вдома не розблокований, бо пароль – ім’я дівчини чи дата їхнього знайомства, про що рідним не встиг сказати.

22-річний Богдан Корнелюк змінив на фронті свого батька, який повернувся додому. Останній запис у соціальних мережах зробив 11 січня 2017 року словами Ліни Костенко: «Нам треба жити кожним днем…» А наступного дня загинув від кулі снайпера.

Олег Пушкарук працював на ливарному заводі у Нововолинську. Воював під Дебальцевим. Потім на навчаннях на Яворівському полігоні військові з Канади запропонували йому участь у миротворчій місії за кордоном. Відмовився – і поїхав на передову. Загинув 9 травня 2018 року.

Учні ліплять вареники  на фронт

Загиблих випускників училища вшанували меморіальними дошками, які виготовив місцевий майстер, деякі зробив за свій кошт. Не лише ці портрети полеглих в АТО при вході в училищі нагадують про патріотів. Експонати музею у навчальному закладі розповідають про бійців УПА, солдатів Другої світової війни, воїнів-афганців, героїв «Небесної сотні», воїнів АТО.

– Разом з викладачами ми збирали матеріали про кожного загиблого, вітаємо зі святами їхніх рідних, готуємо подаруночки для дітей, – розповідає учениця Люба Мартиненко. – Коли не було карантину, бійцям на фронт передавали вареники, проводили зустрічі з учасниками АТО, із сім’ями Героїв Небесної сотні та полеглих на Донбасі.

– Важко, моторошно пережити смерть своїх колишніх учнів. Здається, тільки вчора вони заходили в училище, жартували – і вже їх немає. Хтось мав дружину і діток, когось чекали батьки, сестри, брати, – із сумом каже Наталія Селецька. – Віримо, що ця страшна війна закінчиться і не буде забирати життя молодих квітучих чоловіків.

Олена ПАВЛЮК,

Розповіді про загиблих випускників читайте у книзі «Волинський небесний батальйон», яку можна придбати у редакції газети «Вісник+К».


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Коментарі

  • Ігор
    Ігор

    Слова «Настане час, що будете мною пишатися» взагалі-то були сказані іншим загиблим своїй мамі задовго до смерті Романа, є фільм про того загиблого волинянина, напевно, мама Романа бачила його і «позичила» ці слова.

    24 травня, 22:34
    Відповісти
  • волинянин
    волинянин

    Я бачив фільм. Дійсно, там є такі слова, як мама згадує про загиблого сина.

    25 травня, 09:02
    Відповісти

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися