Волинь

Масове вбивство у лісі на Волині в лихі 90-ті: бандити не пощадили навіть вагітну

30 травня 2020, 19:12

5

1

Він мав усе: прекрасну сім’ю, двох синочків, хорошу й дружну родину, престижну роботу, впливових друзів. Йому було лишень 28  –  і все життя ще попереду. Позаду лишився Афганістан і пекло війни. Бог вберіг його там. Щоб через трохи він забрав життя ні в чому не винних людей…

Злочинцями виявилися... капітан міліції і вчитель

Волиняни ще пам’ятають, як у страшних 90-х біля села Світле Ковельського району в лісі знайшли чотирьох розстріляних, зокрема, дві жінки. Одна з них була вагітною. Ще більшим був шок, коли один з  підозрюваних у так званому житомирському вбивстві виявився працівником міліції з сусідньої Рівненщини. Він був не просто міліціонером, а заступником начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю одного з райвідділів МВС. Тому його авто з рівненськими номерами хоч і зупиняли на волинських дорогах пости ДАІ, але воно було поза підозрою. Та як бандити не замітали сліди, один все одно лишили – у траву закотилася цівка рушниці зі збереженим номером. Вона збилася у момент, коли злочинець прикладом добивав одну з жертв, яка за іронією долі теж виявилася міліціонером. Тієї фатальної травневої ночі він їхав з тещею та вагітною дружиною з Житомирщини  до Польщі. Київською «бетонкою», яку прозвали у 90-х «голодним шляхом», на польські базари прямували перші українські заробітчани й везли із собою товари та великі суми грошей. Через те й обрали її для розбійних нападів капітан міліції Володимир Ососкало зі своїм напарником, вчителем фізкультури й бізнесменом з Рівного Миколою Серветником.

Добре пам’ятаю той суд і як сприйняли вони вирок – смертну кару через розстріл. До останнього сподівалися на диво, звинувачуючи й навішуючи один на одного трупи. Окрім чотирьох житомирян, вони ще раніше вбили двох громадян Білорусі. Ососкало надіявся, суд врахує, що у нього двоє маленьких дітей (5 і 6 років), а ще зважить на афганські нагороди. На тій війні він був відважним солдатом, заробив орден Червоної зірки і «Зірку Афганістану» за охорону президента Наджибули (останню  медаль отримав 9 травня 1997 року).  Коли засуджених після оголошення вироку виводили із суду до «воронка», їм довелося пройти крізь натовп людей, які прийшли сюди плюнути в обличчя вбивцям або з цікавості подивитися на згорьовану матір вбивці Володимира Ососкала та його рідню (він був другою дитиною в багатодітній сім’ї, де росло їх шестеро). Ці погляди обпікали спину, вівчарки конвоїрів рвалися з повідків, і тоді він засміявся у натовп: мовляв, чого витріщилися, чекаєте, плакати буду, в істериці битися? Але то був сміх приреченого…

Треба були гроші на весілля – поїхали грабувати

Мені випало порозмовляти з Ососкалом у 2001 році в луцькому СІЗО, де він відсидів п’ять років, три з них – в очікуванні смертного вироку. Ососкало й Серветник були одними з останніх засуджених Волинським обласним судом до смерті. Але їм пощастило, бо Україна саме запровадила мораторій на смертну кару – й розстріл їм змінили на пожиттєве ув’язнення. Я давно хотіла поспілкуватися з Володею, щоб зрозуміти: який він – шлях від героя до вбивці?  І ось: спортивна фігура, акуратно одягнений, здоровий колір обличчя, ніби і не в тюрмі сидів п’ять літ. Володимир без найменшої запинки почав розповідати про ту страшну ніч:

– Ми не планували вбивати. Серветник попросив мене з ним поїхати для прикриття.  Він хотів ще перед Великоднем, але я відмовився. Після свят знов підійшов. І ми поїхали на Волинь… Я вивчив карту, дороги й місця, де можна грабонути машину. Забили в асфальт штирі й стали чекати, хто на них напореться. Та житомирська машина трапилася випадково. Вона зупинилася ще раніше, щось з колесом у них сталося. Чоловіки вийшли, жінки сиділи в авто. І ми вирішили діяти. Один з пасажирів почав тікати. Я наздогнав його і вдарив молотком по голові. А коли повернувся, то ті троє вже були мертвими. Серветник хотів облити трупи бензином, але я не дозволив, забрав каністру. Там же вагітна жінка, і у мене дружина вагітна (ця його дитина не народилася – авт.) Хай хоч похоронять тіла нормально. Микола психанув, але погодився. У суді ж казав: хіба він, учитель, міг вбивати людей, що це я…

Наступного ранку він, як завжди, завезе дружину на роботу. Закине в канаву  брудні речі. І піде на роботу ловити злочинців і бандитів, не усвідомивши до кінця, як сам став бандитом і вбивцею. Навіть за п’ять років, проведених у СІЗО, він  так і не зрозумів, що ж  змусило його зруйнувати власне життя і позбавити його інших. Безгрошів’я, жага гострих відчуттів, всесильності й безкарності? Сказати, що край потрібні були гроші, не міг. Мав роботу, зарплату, вже добудовував власний дім. Просто не зміг відмовити Серветнику, який був знайомим, навіть не другом. Той ніби після першого розбійного нападу почав його шантажувати. Напарник мав одружувати доньку, треба були гроші, от і поїхали на трасу. Так усе просто. Треба гроші – грабуй і вбивай…

У диверсійному батальйоні вчили за секунду вбивати людину

А може, Афганістан зробив з нормального сільського хлопця бездушну машину для вбивства? Володимир погодився: певною мірою так (хоча у 90-х роках в міліції була неформальна інструкція колишніх афганців на роботу не брати). У гарячій точці йому випало служити у 650-му диверсійному батальйоні в Шинданді.

– Таких батальйонів в країні було два. Нас вчили за секунду вбивати людину, бо якщо не ти, то тебе…

– У жінок і дітей там теж стріляли?

– Я не хотів би відповідати на це питання…

Значить, стріляв. Хоча  психіка у нього міцна. Два роки провів у камері-одиночці. «І нічого, не збожеволів. Займався спортом, багато читав. Якщо є для чого і для кого, то можна витерпіти будь-що. У мене є. Я хочу побачити своїх дітей», – каже він.

Він тоді ще не знав, що право на помилування згідно із законом зможе отримати через двадцять років, тобто у 2016-му…

Нещодавно ця справа  знову була на розгляді в суді через якісь нововиявлені обставини за заявою одного з її фігурантів. Може, й досі надіються  на помилування. Тим паче, що міністр юстиції України Денис Малюська назвав довічників «найінтелігентнішою і найцікавішою категорією засуджених». І натякнув, що «потрібно, аби суспільство зрозуміло, що це безпечно, ці люди адекватні, їх можна поетапно, вибірково, після ретельного аналізу психологів поступово випускати, і немає сенсу витрачати бюджетні кошти на їхнє утримання». Він заявив, що навіть готовий брати їх на роботу. Треба розуміти, довічників справді планують випускати з українських тюрем. Занадто дорого обходяться вони бюджету. А що думають з цього приводу рідні тих, кого ці «акуратні» й «інтелігентні» вбили? Може, варто і їхню думку запитати? Наприклад, дитину вбитого житомирського міліціонера та його вагітної дружини, яка росла сиротою? І ще чотирьох чоловік, яких ця двійка позбавила найдорожчого – життя.

Ніна РОМАНЮК

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО

P.S. Сьогодні в Україні майже 1500 осіб засуджено до довічного ув’язнення. З них 20  вже відсиділи у тюрмі двадцять і більше років. Ще 400 відбули 15 років ув’язнення. Віднедавна вони отримали право подавати клопотання про помилування повторно не через п’ять років, як було раніше, а через рік.

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!