Підполковник Микола Мосійчук – командир протитанкового дивізіону 14-ї бригади. Він кадровий військовий, але після закінчення першого контракту змушений був покинути армію, тому, що її тоді розвалювали. Вернувся ж у найтяжчий для країни час – у квітні 2014-го. Відвоювавши усе те пекельне літо, дивом залишився живим. Після цього не демобілізувався, а продовжив служити. Хоча надовго доводиться залишати свою дружину Наталю, доньку Юлю. І місяцями не бачити маму Ніну й тата Марка…
Став військовим, бо так радив тато
Діди-прадіди Миколи Мосійчука були хліборобами. Про військову форму мріяв його батько Марко, та не склалося – працював начальником цеху на інкубаторі у Рудці-Козинській Рожищенського району. Тож його мрію втілив син. У другій половині 90-х років минулого століття він вступив до військового вишу – Сумського інституту артилерії. Треба сказати, що у ті часи це вже було немодно і неперспективно. Проте Микола після закінчення вузу у 2001 році пішов служити. Спочатку у військову частину у Ковелі, потім – в Дрогобичі.
Та у 2006-му армію довелося покинути. У ті часи кадрові військові масово звільнялися. Тож Микола у званні старшого лейтенанта запасу з дружиною Наталею та донькою Юлею повернувся до батьків у Рудку-Козинську. Спочатку займався торгівлею, потім організував фірму з виготовлення піноблоків. Життя було спокійним, розміреним. До березня 2014 року.
– Коли у Крим прийшли «зелені чоловічки», протягом березня я двічі ходив у військкомат, уточнив свої дані, залишив номер телефону. Словом, був, як кажуть, у бойовій готовності. А десь на початку квітня передзвонили серед ночі і сказали прибути… Це почалася перша хвиля мобілізації. Речі у мене вже були зібрані. Я став начальником розвідки реактивного дивізіону 51-ї бригади, який, як найбільш дієздатний, першим прибув у зону АТО. 9 травня ми заступили на блок-пост у Донецькій області.
Потім підтяглися піхотні батальйони, які їх змінили. Через день розстріляли 10-й блок-пост під Волновахою. Тоді Миколі Мосійчуку здавалося, що сталося найстрашніше – стільки молодих хлопців загинуло в один момент! Але це був тільки початок війни.
– Ми хоч і закінчували військові інститути, воювати ж навчені не були. Ніхто і не думав, що це доведеться робити! – каже Микола Мосійчук.
"Ми їхали на позиції, а назустріч йшла колона машин з «двохсотими» - їх було дуже багато"
Після Волновахи, поки 51-ша бригада приходила до тями на полігоні, реактивний дивізіон прикомандирували до 72-ї. Разом з нею виходили на українсько-російський кордон.
– Ми їхали на позиції, а назустріч йшла колона машин з «двохсотими». Їх було дуже багато, бо якраз за день перед тим «Градами» накрили наш табір біля Амвросіївки. Страшно не було. Така злість брала, це тільки додавало бойового духу, – згадує сьогодні підполковник Мосійчук. – Яке було число? Не пам’ятаю. Тоді всі дні здавалися однаковими. Прокидаєшся – і бачиш навколо лише соняшники та акації. І дякуєш Богові, що пережив цю ніч.
Микола Мосійчук не з чужих слів знає, хто у те страшне літо воював проти української армії. Адже стояли за три-чотири кілометри від російського кордону. Навіть накази командування доводилося приймати по російському мобільному зв’язку, бо українські оператори там «не ловили».
– Смертоносні снаряди летіли через кордон. А ми не мали права відповідати. Був наказ командування. Адже якби хоч один раз послали їм «отвєтку», війни б не уникнули. Цивільне населення було не на нашому боці. Пам’ятаю випадок, як вийшли з-під обстрілу, сіли перепочити. Їхали місцеві, пригостили нас кавунами. А вони такі червоні і солодкі-пресолодкі. Сидимо, їмо ті кавуни – і нас починає крити міномет. Кинули ті зелені шкірки і хто куди порозбігалися, поховалися під машини. Потім скочив на «беху» (БМП – авт.) і вперед – прочісувати місцевість, шукати той міномет. Через чотири дні його знайшли і знешкодили між Амвросіївкою і Савур-Могилою.
Іловайський котел «замкнувся» за спиною
Бої на Савур-Могилі – окремий біль Миколи Мосійчука. Тижні, проведені під обстрілами, здавалися безперервними. Його підрозділ на самій висоті не був – вони стояли поруч і забезпечували вогневу підтримку нашим оборонцям. Хто і коли віддав наказ відходити, сьогодні офіцер не пам’ятає. Сталося це після того, як російський кордон перейшли ворожі війська.
– Це було напередодні Дня незалежності, десь 23 серпня. Ми, що називається, розминулися з росіянами бортами, були зовсім поруч. У ті дні наші війська відходили від кордону. Головне для всіх нас тоді було вижити. Вийшли на Курахове. Дивом не опинилися в Іловайському котлі. Він «замкнувся» буквально за нашими спинами.
У Кураховому Миколу наздогнала страшна новина – в ніч з 24 на 25 серпня загинув його друг зі студентських років капітан Анатолій Шилік. Разом з ним вони починали службу у Ковелі. Потім зідзвонювалися, обговорювали рішення у березні 2014 року повернутися до війська.
– Мені в армії щастило на друзів. У Ковелі, крім Толі Шиліка, я служив разом з Володею Кияном. Грандіозна людина, військовий від Бога! Загинув 3 вересня 2015-го…
На цій війні Миколі Мосійчуку довелося втратити багато друзів-офіцерів. Серце спокійне лише за одне – жодній матері не довелося дзвонити і говорити тяжкі слова про загибель сина. Скільки людей Микола вводив у бій, стільки і виводив. Живими. Сам на війні дотримувався принципу ізраїльської армії, де не існує команди «Вперед!», а є команда «За мною!». З того пекельного літа 2014-го він повернувся додому у званні капітана.
Міцно-міцно обійняв дружину Наталю
– Хоч щодня говорили по телефону, але не могли наговоритися. Коли ти на війні, необхідно знати, що тебе завжди чекають вдома, підтримують. Я дуже вдячній за це своїй сім’ї. Не знаю, як би без них витримав.
З 2015 року ворог уже боїться нас
Капітан Микола Мосійчук прийняв несподіване для родини рішення – залишитися в армії. Він міг відлежатися у госпіталі, як робив багато хто після літа 2014-го. Адже мав і контузії, і поранення. Та чоловік каже, що вони були дріб’язковими, порівняно з іншими. Тоді якраз у Володимирі-Волинському формувалася нова 14-та бригада. І реактивний дивізіон як найбільш боєздатний увійшов до неї першим у повному складі.
Вже у грудні 2014 року капітан Мосійчук знову потрапив на передову. Цього разу на Луганський напрямок – Кримське, Бахмутська траса, Жолобок. Ці назви відомі всій Україні. Взимку 2015-го тут точилися запеклі бої.
– У 2015-му воювати вже було легше. Промальована лінія розмежування. І задачі стояли простіші, видно було, з якого боку ворог, звідки очікувати нападу і може «прилетіти». Бо в 2014-му ніхто не розумів, де свої, де ворог. З будь-якої хати хтось міг вийти з автоматом і почати стріляти. Та й місцеві уже перестали здавати, як спочатку. Хоча ми для них як були, так і залишилися ворогами. Як на мене, ситуація відтоді не помінялася. Просто люди там стали почуватися безпечніше.
У травні 2015-го капітан Мосійчук після виходу із зони АТО був призначений на посаду командира протитанкового дивізіону. Він навіть вдома не встиг побути, наговоритися з дружиною і донькою, обійняти маму й тата. Майже все літо провів на полігоні, готував підрозділ до виконання бойових завдань. Адже війна не пробачає помилок. І вже наприкінці літа його бійці стояли на лінії зіткнення на Маріупольському напрямку.
Коли я запитала, скільки мав бойових ротацій, підполковник Мосійчук спершу задумався, а потім засміявся.
– Ніколи не рахував. Щороку дві було так точно. У 2016 році ми стояли під Маріуполем, Мар’їнкою, Красногорівкою, потім Станицею Луганською. Забезпечували захист на Попаснянському напрямку, базувалися біля Кримського, Золотого, Новотошківки…
Поки офіцер перераховував, подумалося, що всі ці назви такі до болю знайомі з фронтових зведень останніх років. У квітні 2016-го Микола Мосійчук отримав звання майора, а у березні цього став уже підполковником. Отакий кар’єрний злет! У мирному житті до цього йдуть років з 10-12. Та не тільки зірки на погони добавлялися після кожної бойової ротації, а й сивина на скроні. За кожним словом пана підполковника відчувається впевненість, досвід, розсудливість.
Підполковник Микола Мосійчук нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ступеня, «За мужність і відвагу», медаллю «За військову службу Україні».
Війну могли б закінчити ще шість років тому
Провоювавши уже шість років, підполковник Микола Мосійчук каже, що до війни, до наглої втрати друзів звикнути не можна. Хоч в армії за цей час відбулися колосальні зміни.
– Порівняно з 2014-м змінилося все. Починаючи з елементарних речей: грошового забезпечення, виділення житла. Ці зміни стали відчутними вже з 2015 року, коли солдатів одягнули в добротні однострої. А перейменування Антитерористичної операції (АТО) на Операцію об’єднаних сил (ООС) – це не просто зміна назви. Змінилася сама суть. По-перше, командувати операцією стали військові, а не СБУ. По-друге, визначили чіткі завдання. Законом визнали Росію агресором, а значить, ми у Донецькій і Луганській областях відбиваємо агресію з боку Російської Федерації.
На переконання підполковника Мосійчука, сьогодні цю війну можна завершити лише на політичному рівні. Хоча, каже офіцер, «у разі чого – ми готові».
– Ми могли б її закінчити і у 2014-му, адже мали достатньо техніки і засобів для цього. Не вистачало одного – волі. Наша армія була деморалізована. У цьому є «заслуга» і засобів масової інформації, які часто сіяли паніку. Я переконаний: якби ми відбивалися, то росіяни не посміли би перейти кордон. Солдатам же дзвонили з дому рідні і наганяли паніку про зраду, котли. Бо так говорили по телевізору. Багато хлопців після кожного такого дзвінка ладні були кидати зброю і втікати куди бачили. Паніка – найгірше, що може статися в бою. На щастя, сьогодні все по-іншому. Сподіваюся, що не повторимо своїх помилок. Зараз у нас армія до всього готова.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!