Волинь

Відомий на Волині професор святкує 60-ліття

10 червня 2020, 18:26

Олександр Григорович – нині відома на Волині людина. Свого часу працював начальником Луцького СІЗО, обласного апарату виконання покарань та очолював паспортно-візову службу УМВС Волинської області, протягом десяти років був керівником кафедри кримінального права та процесу юридичного факультету ВДУ. Він є автором та співавтором понад 500 наукових праць, зокрема, підручників і навчальних посібників з кримінального, кримінально-виконавчого права та кримінології. По них нині навчаються студенти юридичних факультетів всієї України. Важка праця і наполегливість допомогли досягти успіхів у житті. Адже хлопцеві-сироті з Каменя-Каширського всього довелося добиватися самому.

Мама померла у день народження сина

І сьогодні у поважного професора при спогадах про батьків в очах – невимовний сум і біль. Надто рано вони залишили цей світ і своїх дітей.

– Мама померла, коли мені та моєму брату Вовці (а ми двійнята) було 10 років. Згоріла, як свічка. Це сталося 8 травня, на день народження нашого наймолодшого брата Ігоря. Дуже підкосила її здоров’я нескінченна «війна» між сім’ями. Мамина родина не хотіла, щоб вона виходила заміж за тата, і навпаки. Такий от шекспірівський сюжет. Згадуючи батьків, точно знаю, що любов у цьому світі є. Після смерті мами тато день починав і закінчував на її могилі. А через три з половиною роки пішов слідом – туга за мамою була сильнішою за бажання жити. Я переконаний, що батьки не мають права залишати своїх дітей. Бо тоді у них втрачається сенс життя. Немає з ким поділитися радістю, що отримав п’ятірку, або ж проблемою. Ні з ким звірити свої думки і рішення. Саме тому я з дитинства звик покладатися тільки на Бога і на себе.

Шестеро дітей Григорія і Анни Колбів залишилися круглими сиротами. Старша сестра на той час вчилася у технікумі в Рівному. Над усіма іншими мамина сестра, тьотя Надя Грицачук (уже покійна), оформила опікунство. Їй було лише 32 роки, мала своїх двох дітей, а тут ще й шестеро дітей рідної сестри! Шістнадцятирічна Тамара, чотирнадцятилітні Саша і Вова, на рік менший Льоня, Степан (йому було 11) і восьмирічний Ігор. Старшим у їхній «комуні» був саме Сашко. Так з 14 років він став за маму і тата осиротілим братам. Вони хоч і малі були, але дуже самостійні та горді.

– Нам дозволили жити у своєму будинку в Камені-Каширському. Тьотя Надя приїжджала щодня, наглядала. Сусіди нас жаліли, залишали біля воріт то молоко, то сало, то пиріжки. Ми не брали. Навіщо? Робили все самі, хатні обов’язки були поділені. Тримали корову, свиней, гусей, город. Їсти мали що. Ми з Вовкою, як найстарші, з пів п’ятої до сьомої ранку пасли корову. Потім йшли у школу. Брат якогось дня заснув, і корова забрела на радгоспне поле. То бригадир так лупив її по вимені, що вона стекла кров’ю. Корову продали. Прикро було, адже наша там була не одна. Але інший хлопчина-пастух, який теж заснув, із заможної родини, мав тата і маму. І бригадир їхню корову не зачепив. А за сиріт хто заступиться?

В Афган не взяли, бо сирота

З дитинства Саша Колб мріяв бути військовим. У 1975 році з братом Вовою поступили у Київське суворовське училище. І тут же відчули на собі, що таке несправедливість. Високі начальники почали змушувати сиріт написати рапорти на переведення у Калінін (зараз Твер). Бо звідти у столицю України треба було перевести синка нового начальника Київського військового округу. Колби туди не поїхали. У той час трагічно загинув їхній опікун – чоловік тьоті Наді – дядько Саша Грицачук. Тож замість військового училища хлопці опинилися у Нововолинській школі-інтернаті.

Олександр закінчив цю школу майже на відмінно – лише чотири четвірки. Він знову спробував вступити у військовий вуз. Цього разу у Харківське вище військове інженерно-авіаційне училище. Йому не вистачило 0,15 бала! Мав право, як круглий сирота, йти поза конкурсом. Та у його особову справу навіть ніхто не заглянув. А сам він через гордість до голови приймальної комісії училища не пішов. Далі – армія.

– Ми з Вовкою потрапили в учбову танкову частину в Бердичеві. Були відмінниками, дуже хотіли, щоб нас відправили служити за кордон – Чехію, Угорщину чи Німеччину, аби потім продовжити службу позастроковиками. Але звідки ми могли знати, що існував таємний наказ КДБ круглих сиріт туди не відправляти. Через рік почалася війна в Афганістані. Писали рапорти, але нас і туди не пустили.

Після армії шляхи братів-двійнят розійшлися. Володя поїхав «за довгим карбованцем» у Пермську область, де і зараз живе у селі Лядово. А Олександр вперто продовжував подавати документи у військові училища. В одне не пройшов за станом здоров’я, в інші треба було направлення обкому партії. У цей час велику підтримку юнак отримав від сім’ї Манзиків. Одним словом, поступив Олександр Колб у 1981 році у Львівську школу МВС. Каже, що соромно було тоді про це комусь зізнатися, адже всі знали, що він мріяв про військову службу, хоча, як показало подальше життя, саме система МВС дозволила йому зробити хорошу професійну кар’єру. Закінчив навчальний заклад з відзнакою, і це дало йому право через рік вступити у Київську вищу школу МВС, яку також закінчив з відзнакою. Брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС у перші дні після вибуху 26–29 квітня 1986 року. Потім, як каже, займався буденною професійною роботою. Але 16 лютого 1994 року Олександр Григорович був поранений при затриманні двох озброєних злочинців. Після цього йому запропонували стати начальником Луцького слідчого ізолятора.

Перший кандидат наук у «тюремній» системі

– На ті роки якраз припав пік злочинності. У 32 СІЗО України утримували майже 800 тисяч осіб! Через луцький, який був розрахований на 610 місць, щорічно проходило майже 10 тисяч! Чесно, було страшнувато погоджуватися. Але я запитав у свого безпосереднього керівника Анатолія Барчука: «А в ад’юнктуру (цивільну аспірантуру – авт.) пустите?» На тому й зійшлися. Немаловажну та вирішальну роль при цьому зіграли начальник обласного управління МВС генерал Володимир Бородчук та його заступник Іван Єрко.

За чотири роки роботи Олександра Колба поважали не тільки підлеглі, але й ув’язнені. Все тому, що керував справедливо, чесно і по закону. І, найперше, залишався при цьому людиною. З «тюремних» історій, розказаних Олександром Григоровичем, особливо вразив один випадок. Про «розстрільного» Миколу з Нововолинська. Він отримав вищу міру за вбивство п’ятьох людей у перший день після звільнення з місць позбавлення волі. Це був 1995 рік, в помилуванні йому відмовили.

– Почало ним щось крутити, він став погрожувати, що вчинить самокаліцтво. Ми забрали з камери, здавалося, усе. Та все ж він розбив вікно і склом порізав руку. Дуже багато крові втратив. Я прийняв рішення везти його в Луцьку міську лікарню. Медики врятували Миколі життя, але руку він втратив. Поки Микола був у лікарні, керівництво щодня звільняло мене з роботи за те, що не дозволив засудженому померти в СІЗО. А я відповідав: «У нас таких вироків не виконують». Наступного дня підходить до мене дуже красива жінка. Досі пам’ятаю її величезні голубі очі: «А то правда, що моєму Колінці ручку відрізали?» «Правда». «А як же він косити буде?» У мене клубок у горлі… Через місяць Миколу розстріляли.

У 1997 році Олександр Колб став першим практичним працівником в українській системі виконання покарань, який захистив кандидатську дисертацію. Її тема – «Профілактика правопорушень серед неповнолітніх у слідчих ізоляторах МВС України» (науковий керівник – академік Віктор Синьов).

Читає лекції за кордоном

У 2000 році ще й сорока літ не мав Олександр Колб, як вийшов на пенсію. У цей час почався новий період у його житті. Ще в 1997 році його запросили викладати кримінальне та кримінально-виконавче право і кримінологію на юридичний факультет Волинського державного університету. У травні 2000-го очолив кафедру кримінального права та процесу, в результаті чого у 2010 році на цій кафедрі всі науково-педагогічні працівники мали наукові ступені та вчені звання.

У 2007 році Олександр Григорович захистив докторську дисертацію. Її тема – «Установа виконання покарань як суб’єкт запобігання злочинам», науковим консультантом був професор Олександр Джужа. У липні 2008 року викладач волинського вишу стає професором. У 2010-му, після закінчення контракту з університетом, ректор Національної академії внутрішніх справ Валентин Коваленко запрошує його у цей вуз. Протягом 2010-2015 років очолює тут інститут права та психології і спеціалізовану вчену раду. В останні роки професора Колба запрошують читати лекції навчальні заклади у Словаччині, Польщі та інших країнах Європейського Союзу, включаючи навчальні заклади системи МВС. На сьогодні він – професор кафедри кримінального права і процесу одного з провідних вузів країни – Національного університету «Львівська політехніка». З 2007 по 2018 роки як науковий керівник підготував 27 здобувачів на науковий ступінь доктора юридичних наук (5 осіб) та 22 кандидатів наук, а також став академіком трьох Академій.

Виховав двох синів, які мають наукові ступені кандидата та доктора юридичних наук. Найбільше ж задоволення, каже Олександр Колб, приносить спілкування з внуком Денисом і внучкою Дариною. Тільки з народженням дітей та онуків, зізнається ювіляр, у душі заповнилася порожнеча, яка виникла після смерті батьків.

Саме у колі своїх найрідніших людей поважний професор зустрічатиме 10 червня 2020 року своє 60-річчя.

– Тут коронавірус вніс свої корективи. Планував, що з Росії приїде брат Вовка. Ми з ним з 1989-го року не бачилися! З Придністров’я мав прибути Степан, а сестра Тамара – з Калінінграда. На жаль, декілька років тому трагічно загинув у Луцьку на будівництві наш брат Льоня. Так хотілося зібрати всіх докупи, обійнятися, наговоритися…Та подякувати від усіх нас Всевишньому і тим людям, які допомагали і підтримували у цьому житті, створили таку атмосферу, в якій нам було легше переносити відсутність біля нас батьків.

Хочеться побажати ювіляру міцного здоров’я, планів та ідей у нього ще багато. Тож многії Вам літа!

Наталка СЛЮСАР