За останні роки ми вже звикли, що у наше мирне життя вриваються повідомлення про смерть наших воїнів на сході України. Змиритися з цим важко. Особливо сім’ям, людям, які знали хлопців. Минає сорок днів, як 17 червня загинув морський піхотинець Ілля Струк. Звичайний сільський хлопець із села Льотниче Володимир-Волинського району з великими мріями і планами на життя.
«Він був мені за сина і за дочку»
У Льотничому досі не можуть повірити, що їхнього Іллю убили. Тільки у першу хвилю з цього села було мобілізовано 31 чоловіка! Всі повернулися додому живими. Іллю тут пам’ятає багато людей. Кажуть, хлопець з бідової сім’ї. Він найменша, четверта дитина у родині. Жили в однокімнатній квартирі в одній із сільських багатоповерхівок (їх побудував колись райагробуд). Родина трималася, по суті, на батькові. Він з усіх сил старався, щоб у дітей було що їсти, у що вдягнутися. Вісім років тому його не стало. Діти на той час уже виросли і поїхали шукати кращої долі – в однокімнатній квартирі жити всім було тісненько. Останнім полетів з родинного гнізда Ілля.
– Я змалечку пам’ятаю, жили по сусідству, це була золота дитина, – по материнськи тепло розказує про хлопця староста Льотничого Таїсія Подзізей. – А який акуратист! Весь час дивувалася, як він ішов до церкви: сорочка біленька, штани випрасувані на кантик! Сусіди ним натішитися не могли – бачив, що комусь потрібна допомога: грядку скопати, сумку піднести, – Ілля тут як тут. В останні роки він був опорою для матері, сестри і її двох дітей. Допомагав грішми. Вікно поміняв у квартирі, двері вхідні. Видно, що старався, хотів чогось добитися.
З мамою Іллі Ганною ми зустрілися на подвір’ї. Жінка вийшла на милицях, у чорній хустині. Весь час повторювала, що навіть не знала, що він знову воює, і досі не може повірити, що сина немає.
– Він був такий, як батько, дуже схожий на нього. Для мене був і за сина, і за доньку. Три роки тому я ногу зламала, Іллюша у Почаєві тоді вчився, то все кинув, приїхав, в лікарню ходив, їсти мені готовив. Останній подарунок привіз мені на день ангела у грудні – іконку з Почаєва. Я її бережу. Він мало що розказував – скритний був.
У селі люди думали, що Ілля буде священником. Хлопець з дитинства з друзями щонеділі ходив до Миколаївського храму у Володимирі-Волинському. Саме там з ним познайомився нинішній настоятель церкви святого великомученика і цілителя Пантелеймона у Льотничому отець Іван.
– Якось відразу звернув увагу на цього хлопчину. Скромний, хороший, добрий, хоча ніс нелегкий життєйський хрест. Йому довіряли прислуговувати, у дзвони навчили бити. Казав, що хотів бути священником. І настоятель Миколаївського храму отець Сергій дав йому рекомендацію для вступу у семінарію Почаївської Лаври. Спочатку він там на денному відділенні вчився, а коли підписав армійський контракт, то перевівся на заочне. Цього року уже мав закінчувати семінарію.
Воював чи не в усіх гарячих точках
Про останні шість років життя Іллі інформацію довелося збирати буквально по крупинках. Адже вдома бував нечасто – з перших днів воював на сході. Одночасно заочно вчився у семінарії в Почаєві й у Вінниці – в евакуйованому Донецькому університеті здобував професію діловода. Ілля дуже спішив жити і всюди хотів встигнути. Про це розповів його друг Давид Дячок. Каже, що близько зійшовся з Іллею у його двадцять. Вразила дорослість хлопця. На той час Ілля вже пройшов Майдан, а з нього пішов захищати Україну на сході у складі батальйону Національної гвардії імені Кульчицького.
– Ілля з тих людей, які сорочки на собі не рвав і прапора на будинку не вішав. Він не любив пафосу. Але коли я у нього запитав: «Чому ти пішов?», відповів так серйозно: «А хто, як не ми, захищатиме країну?» Він завжди знав, що робить, був людиною простою і глибокою. І мислив дуже доросло. Дехто каже, що він був замкнутим. Я ж, навпаки, знав його як відкритого хлопця, з дуже гарним почуттям гумору. Часто з ним говорили про життя, війну. Коли дивилися на карту Донецької і Луганської областей, складалося враження, що він побував чи не у всіх «гарячих» точках. Не встиг заїхати тільки в Донецький аеропорт.
Давид із сумом каже, що Ілля намагався знайти себе у мирному житті, та війна його не відпустила. Контракт з 503-м батальйоном морської піхоти підписав тому, що він виїжджав на «нуль» – першу лінію оборони. Національна ж гвардія в останні роки стояла лише на третій.
– Він ніколи не скиглив. А цього разу чомусь сказав: «Не хочу я їхати у цей сектор». Можливо, щось передчував, – згадує Давид. – Через декілька місяців у нього закінчувався контракт.
Його бойові побратими після смерті Іллі казали, що у нього було дуже багато мрій – хотів йти вчитися у військовий вуз і стати офіцером. А ще понад усе мріяв зустріти «свою» дівчину і одружитися.
– Цієї весни у Києві ми з ним книжку купили романтичну, Ілля її підписав. Кому збирався подарувати – не знаю, – з сумною посмішкою згадує друга Давид.
Коровай для Іллі сусідки таки спекли і поділили на його похоронах. Всі мрії обірвала куля снайпера 17 червня під Торецьком. Йому не виповнилося ще й 25 років.
Час летить швидко. Цієї неділі буде сорок днів, як обірвалося життя Іллі Струка. Його душа залишить землю і полетить на небо, у кращий із світів. Рідні і друзі хлопця просять всіх помолитися цієї неділі за душу раби Божого Іллі.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!