У житті Галини Семенівни Вальвас з Рудки-Козинської Рожищенського району були і табори, і в’язниця, і важка праця. У холодній сибірській землі вона похоронила маму. І там же, серед тайги, зустріла своє єдине кохання – естонця Вальваса, з яким прожили щасливих 60 років.
У тайгу – в постолах
88-річна Галина Семенівна розповідь про своє дитинство і юність перемішує зі сльозами. Бо то були голод і поневіряння. Її, 12-річну дитину, кинули разом з батьками і 8-річним братом в товарняк і повезли у Сибір. А все за те, що старший брат Микола одного разу передав записку бульбашам.
– Нас якраз на октябрську у 1944 році стали вивозити. Встигли взяти тільки трохи сухарів і пару кусків сала, – втирає сльози Галина Семенівна. – Майже місяць їхали. Голод, холод. Прибули ми у посьолок Красная Рєчка у Кіровську область на початку зими. Поселили у бараку, нас з батьком зразу на роботу оприділили… Ніякої школи там не було. Я в лісі працювала, – кожне вимовлене слово Галина Семенівна поливає сльозою. – Нам з батьком по 500 грамів хліба в день видавали, братові тільки 200, а мамі – нічого, бо хворіла і не могла робити. З голоду вона аж спухла. А коли весна настала, то на якогось лаха виміняли відро картоплі на посадку. Вродила вона, як горіх. Прийдемо з роботи, мати тієї картопельки зварить, тільки на стіл поставить – і її вже нема. Люди готові були навіть здохлих коней їсти! То їх спеціально соляркою обливали… Взувачки не було ніякої, у постолах ходила. Тато онучі намотає, а вони намочаться і до ніг попримерзають. Мама ледве знімала.
В Галини Семенівни тремтить голос при спогадах про ті страшні часи. Жили з постійним відчуттям голоду. У дитячій пам’яті частенько спливали ситі роки у рідній Рудці-Козинській. Там на полях колосилася добірна пшениця, бульба росла з кулак, а в хаті завжди пахло свіжовипеченим хлібом. Ці спогади змусили 14-літню Галю разом з подругами із сусідніх сіл втікати з ненависної каторги.
– Ми були малі і дурні, – із сумом каже сьогодні жінка. – Куди ми могли в тайзі втекти? Нас зловили за 80 кілометрів від посьолка. Зразу забрали від тата і мами у кіровську тюрму. Там пів року відсиділа. Суд присудив п’ять років колонії. Повезли в Рязанську область. Там ми працювали в цеху, в’язали для воєнних шкарпетки і шалики.
Весільні наїдки – манка, рис і шишки
Юну волинянку звільнили з колонії через три з половиною роки. Але жити відправили не у рідне село, а назад до батьків. Дали буханку хліба, води, паспорт і показали напрям, куди йти.
– Йду серед лісу одна, куди? Дороги немає, тільки стежина позначена, де колхозніки сіно возили, – задумливо згадує Галина Семенівна. – Кругом тайга, звірі. Страшно. У посьолок я на третій день попала. Підхожу, дивлюся – якраз батько сіно везе. Я й розплакалася.
Після повернення дівчина стала возити ліс. Там і познайомилася з чоловіком, який став її долею на довгих 60 років.
– Лембіт Вальвас – естонець, на 10 років був старшим за мене. Його сім’ю ще поперід нас вивезли. Батько помер у тюрмі, а мама – з голоду вже на засланні. Похоронили її, бідну, десь у лісі в ряднові, чоловік навіть не знав, де її могила. Він тоже натерпівся! І в свинячих помиях картоплю шукав, і собак їв… Любов у нас була, естонець глядів мене, – одразу жвавішає голос. – Веселля яке було? Плаття позичила, чоботи кєрзові взула – отакий наряд. Мама манки купила, замість короваю шишок напекла і ще каші рисової наварила. Тато бочонок бражки зробив. То була якраз октябрська, 7 листопада.
У 1957 році спецпоселенцям дозволили повернутися додому. Скільки ж то радості було, що вони пережили те пекло! Почали речі прати, складати.
– Уже все спаковано було, документи на руках. Аж тут мама вийшла надвір – і впала. Зосталася у тому Сибірі назавжди. Похоронили ми її без церкви, без хреста, – плаче. – Один раз їздила я у ті краї. Але якраз зима була, снігу багато. Я пробувала його руками розгрібати, але куди там! Тільки постояла на тому місці…
Внук – герой АТО
Молода сім’я Вальвасів вирішила осісти на Волині. Галина Семенівна згадує, як вперше вона з батьком після довгих років побачили свою хату у Рудці з дороги. Ноги самі до неї несли, а по щоках котилися сльози. Але там жили чужі люди. Тато відкупив хату. Біля доньки і зятя він прожив ще 10 років.
– В Естонію ми їздили, купалася я в їхньому морі, бачила острів, на якому виріс Лембіт. Тільки там, крім старого човна, нічого не залишилося, – розказує жінка.
Після повернення Вальваси стали працювати в місцевому колгоспі. Адже тільки вміли гарувати на землі. 25 років Галина Семенівна пропрацювала ланковою городньої бригади, нагороджена орденами Трудової слави ІІ і ІІІ ступенів.
Після 50 років спільного життя Галина і Лембіт Вальваси взяли у церкві Рудки-Козинської шлюб.
– Отоді й було наше справжнє веселля, – каже жінка.
У 2011 році не стало на цьому світі її любого Лембіта. І хоч дочка Оля із зятем кличуть маму у велику хату у Рожище, каже, що хоче дожити віку у своїй, невеличкій, на самому краю Рудки-Козинської.
Сьогодні Галина Семенівна мріє, щоб швидше в Україні настав мир. Адже її внук – офіцер-десантник Павло Чайка – один з героїв війни на Сході країни. Він – один з трьох повних кавалерів орденів «За мужність» та «Народний Герой України» («Вісник+К» писав про Павла 13 жовтня 2016 року). Дали про себе знати гени дідів-бабів, які були у повстанському русі, пройшли табори і спецпоселення.
Наталка СЛЮСАР
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!