Незряче подружжя волинян: чоловік бачить темряву, дружина – трохи білого світу
Волинь

Незряче подружжя волинян: чоловік бачить темряву, дружина – трохи білого світу

22 серпня 2020, 18:20
0
1
Сподобалось?
1

Василь та Оксана Космині з Мокрого на Старовижівщині одружені вісім років, мають усміхнену донечку Улянку, яка тішить дитячими витівками, та власне сімейне гніздо. На перший погляд здається, що вони звичайна сільська  пара, яких багато. Але подружжя обоє незрячі.

Запрошував… насіння полузати

Молодята познайомилися у 2011-му в київському реабілітаційному центрі для незрячих, де навчають таких пацієнтів адаптації до життя. Він, хлопець з Волині, що народився з вадами зору і ледь-ледь вловлював сонячне проміння. Вона, дівчина із Запорізької області, що втратила маму, коли була зовсім маленькою, сім’ю покинув батько. 

– Як померла мама, мені було вісімнадцять, братові Саші  –  п’ятнадцять років, – згадує Оксана. – Обоє хворіли: брат на ДЦП, я катастрофічно втрачала зір. Сашка відправили в інтернат. Як не намагалася дізнатися, в який саме, у міській раді не казали. А може, його швидко й не стало? Тоді зрозуміло, що не хотіли мене ранити.

Старша сестра Вікторія на той час поїхала в Крим на заробітки, втратила там документи і до цих пір невиїзна. Так і не бачилася Оксана зі своїми рідними. Зате доля подарувала їй зустріч з Василем.

 – Серцем відчув, що вона моя половинка, – зізнається. – Не знав, як завоювати її увагу,  запрошував насіння полузати,  музику послухати.

– А мене в ньому дратувало все, – дзвінко сміється жінка. – І голос не такий, і хода… Але не вистачало уваги, тому піддавалася на Василеві запрошення. А потім наче прикипіла до нього душею.

Бракує грошей, щоб полікувати очі

Одружилися молодята через рік, Оксані виповнилося 21 рік, Василеві – 27. Було емоційно важко змиритися нареченій, що на їхньому скромному весіллі не було запорізької рідні. Втім життя довело, що це не головне. Найважливіше, що потрапила дівчина в хорошу турботливу родину, де свекри замінили Оксані батьків, а ще збудували добротний дім, в якому лунає веселий сміх онуки. Нині, відколи не стало Василевого батька, господарюють молодята разом із мамою Марією. Жінки навперейми доять кіз, невістка переважно порається в хаті, свекруха – на городі.

 – І я допомагаю, – пристає до розмови мала Улянка, – смородину рву.

– Собі в ротик, – уточнює Оксана.

– І коли виросту, буду зачіски робити, – ділиться маленьким секретом, хоч донедавна мріяла стати лікарем, щоб вилікувати тата й маму. Але ж дитячі наївні мрії такі швидкоплинні.

– Із чоловіком буває, що сваритесь? – запитую.

– Щоб сваритись, то жодного разу. Хіба що сперечаємось у методах виховання доньки, – серйозно, наче вчителька, мовить жінка і одразу м’якшає. – Якщо мала зробить якусь шкоду, то я її повчаю, а Вася захищає, і навпаки. Ми радіємо, що у нас здорова красива донечка, яка і в хованки любить гратися, і шпалери розмальовує, як усі діти в її віці.

Через повну відсутність зору Василь практично постійно вдома. Оксана іноді ходить по покупки і навіть самостійно їздить у райцентр. Вона не полишає надії підлікуватися, але на поїздку в Київ, де можуть їй суттєво допомогти, бракує коштів.

– Медики кажуть, що за букетом моїх хвороб можна вивчати всі очні захворювання, – розповідає жінка. – І досі дивуються, що я трохи бачу білого світу.

Їй хотілось би забрати вторинну катаракту, підлікувати глаукому, високий очний тиск, а відтак, зробити своє життя повноціннішим, бо її Василько й досі називає дружину сонячним промінчиком, що скрашує його непросте життя, в якому є місце для щастя.

Наталія ЛЕГКА


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися