Волинянин майструє човни для односельців, аби ті плавали доїти корів
Волинь

Волинянин майструє човни для односельців, аби ті плавали доїти корів

22 серпня 2020, 18:43
0
0
Сподобалось?
0

– Що, човна хочете? То до Шпанчука, – хитро примружився дядько у гумових чоботях, який походжає по берегу, як чорногуз по болоту.

Уважно спостерігаю за човнами, що пристають один за одним до пристані, і на берег сходять здебільшого чоловіки з бідончиками молока.

 – Невже досі плаваєте корів доїти? – питаю.

 – Та плаваємо ще. Хоча набридло. Двадцять корів назбиралося, то погнали. Решта всі в селі пасуть.

Столярує з 16 років

Тільки тут, в Олениному Камінь-Каширського району, можна зустріти таку екзотику, череду весною за багато кілометрів переганяють за Стохід  на хорошу пашу і забирають у хліви тільки на зиму. А доїти корів двічі на день господарі плавають човнами. Тому без доброго човна в селі ніяк. На сільській пристані їх тут спочиває зо два десятки. Та відходить у небуття ця оленинська екзотика. А зробити сьогодні добру річкову посудину мало хто може. Хіба Іван Шпанчук. До нього їдуть з усіх-усюд.

Просторе доглянуте подвір’я, добротний льох, зроблений зі звичайних пляшок, майстерня. В усьому відчувається рука хазяїна. Іван Миколайович і не знає, скільки за свій вік човнів зробив, торік, приміром, п’ятнадцять. Та якби тільки їх. Вже з шістнадцяти років вікна й двері вручну виготовляв. І вже сорок літ, як човни майструє. Для озера і для річки, під мотор і звичайні. Довжина його річкових посудин сягає шести метрів.

Після двох інфарктів до столярки береться з обережністю. Іван Миколайович показує майстерню й найбільшу гордість – свої верстати, які виготовив власноруч.

Часом кажу йому: «Нічого не нажили, хіба твої верстати. Як умремо, то діти якогось станка продадуть, щоб гроші були», – жартує його дружина.

Батько втік і сина не признав

– Життя заставило всьому навчитися. Ріс я без батька. Він у нас в селі фінагентом був, і з мамою моєю зійшовся. А коли вона завагітніла – втік у Камінь-Каширський. Жили коло діда з бабою, не розкошували. Після восьмого класу хотів їхати вчитися – мати штани заховала, – згадує своє нелегке дитинство Іван Миколайович. – Після  армії міг у Ростов поїхати на авіазавод, але в колгоспі паспорта на дали. Так і остався в селі. І мати все життя на фермі проробила.

І що, з батьком своїм так ніколи й бачилися? – цікавлюся.

 – Чого ж? Бачився. Як  перша дитина у нас родилася, поїхав я в райцентр і на заправці його побачив. Хотів підійти, привітати, що він дідом став. А він помітив мене – й  боком-боком, у машину застрибнув і втік. Потім ще раз в універмазі зустрілися лице в лице, теж відсахнувся, як ошпарений. І ще раз доля звела, але так і не поговорили. Коли помер, я хотів на похорон поїхати. Але жінка збила: що родина його скаже? Треба було не слухати, поїхати. Є у мене два брати по батькові, з якими теж не бачився. Хотів би з ними зустрітися. Не раз казав: «Поїду». А потім присяду: чи захочуть вони зі мною говорити?

Хоч і не балувало життя Івана, виріс він людиною світлою, життєрадісною й талановитою. Немає в господарці роботи, що його руки не вміли б зробити. Окрім столярки і човнів, ще й печі мурує, хати будує. А скільки на весіллях із сільськими музиками відіграв Іван  Миколайович на гармошці!  І тепер дістане з горища старого бубна й гармошку, сяде під хатою й концерт влаштовує. Посадить за бубна онука Матвійка, сам на гармошці – і як вріжуть! 

Ніна РОМАНЮК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися