Радянська пропаганда десятиліттями робила з вояків УПА чи не найлютіших ворогів Союзу. Їм приписували звірства, вчинені партизанами, та співпрацю з фашистами в роки Другої світової війни. Каральна машина влаштовувала бійцям, які попалися в її лапи, страшні тортури. Були показові суди й страти без слідства… Робили все, щоб живі нащадки, тавровані як родичі ворогів народу, боялися комусь розповісти правду.
Залізничні рейки мазали… салом
Й справді, багато цінних свідчень втрачено з часом, бо відійшли люди, а з ними - і спогади, якими не встигли поділитися. Та навіть на порозі третього десятиліття незалежності України спливають факти, від яких мороз йде по шкірі. Вони красномовно доводять: вояки УПА боролися за Україну зі всіма ворогами: і совєтами, і Армією Крайовою, і фашистами.
Перші загони УПА у Свинаринському лісі, що в Турійському районі Волині, почали формуватися у вересні 1942 року. Бойова здатність такої армії тоді була невелика, сяку-таку зброю мав лиш кожен десятий. Ті сутички більше мали вигляд саботажу чи диверсій: повстанці закопували на дорогах борони зубами догори, копали «ловчі ями», різали телефонні опори, палили дерев’яні мости, розбирали вузькоколійку, збудовану фашистами, робили завали і салом мазали рейки, аби потяги не могли вчасно зупинитись чи здати назад… Через рік це вже було добре вишколене військо, до якого вступали вчорашні вояки Червоної Армії. З них сформували російський легіон, розповідає місцевий краєзнавець і громадський діяч Микола Антонюк.
У лісі проводили парад військ УПА!
30 липня 1943-го року у свинаринському лісі навіть пройшов парад військ УПА! Це було вказано у звіті одного з радянських агентів. Йшлося про те, що участь у ньому взяли близько15-20 тисяч вояків, а приймав його «Клим Савур».
- Чисельність вояків агентом була трохи перебільшеною, - каже Микола Антонюк. - Але парад був - у ньому брала участь і піхота, і кавалерія, й артилерія. Взагалі, наше село Вовчак було кузнею кадрів для спецструктур ОУН і УПА.
Фашисти кинули всі сили на ліквідацію повстанських відділів. Саме тоді й тривали бої за хліб. На Волині орудували так звані козачі полки - власовці (антирадянське військове з’єднання, яке воювало під час Другої світової війни на боці Німеччини та проти Радянського Союзу, вважалося німцями однією із союзних армій, хоча фактично було підпорядковане Вермахту).
- По селах тоді стояли німецькі гарнізони. Вони вилучали в людей хліб - змушували селян жати, привозили молотарки чи заставляли ціпами обмолочувати зерно. Його в ешелони - і на Німеччину, - розповідає Микола Антонюк. - У нас в околиці у кожному селі були панські будинки. Люди плакали, але повстанці їх палили, щоб не дати ворогові квартируватися. Казали селянам: «Не хочете, щоб ми палили, то знімайте підлогу, вікна, стелю. Щоб німці не могли стати». Палили і школи, і мости. У селі маленькі хатки, в них гарнізони стояти не будуть.
Боронити поля йшли з косами
Бої за хліб йшли щодень. Один з найбільших у Турійському районі відбувся 19-20 липня 1943 року.
- Німці йшли на Радовичі, хотіли стати гарнізоном недалеко від Купичева. Їх перепинив відділ Марцинковського на псевдо «Чорний» і самооборона з навколишніх сіл. Автоматичну зброю, два кулемети мали лише повстанці, решта були озброєні гвинтівками, обрізами, мисливськими рушницями, піками й навіть косами. Той страшний бій тривав цілий день і наступну ніч, - опираючись на свідчення очевидців, розповідає Микола Антонюк.
Усе тонуло в крові… Слабо озброєні повстанці з останніх сил давали відсіч ворогові. І навколишні поля таки врятували. Хоч тоді загинуло 27 героїв! Вісімнадцять з них поховали в центрі села Купичів, біля церкви, а чотирьох - на кладовищі в Озерянах.
- Коли вибили німця й прийшли совєти, поряд, у церковні підвали, що лишилися від храму, занесли воїнів радянської армії, які в цій місцевості загинули. Замурували їх - залили бетоном і поставили пам’ятник визволителям. За шість метрів від могили повстанців, - розповідає краєзнавець. - До речі, німці таки зупинились у Купичеві гарнізоном, там, де сільська рада. Півтора місяці простояли, та нічого так і не зібрали. І в той час, коли Галичина дала десь 70 тисяч тонн хліба німцям, з Волині навіть тисячі не взяли. В основному зерно дав Горохівський та Луцький райони. Там не такою сильною була УПА. І шкодували панські будинки.
Мати відмовилася від сина
У 90-му році односельчани вирішили увіковічити імена загиблих за хліб повстанців. Микола Антонюк, який на той час вже очолював місцевий осередок Руху, загорівся ідеєю встановити на місці поховання хрест і написати на табличці імена героїв.
- Коли я збирав дані, хто там в могилі похований, то не знайшов тоді інформації про чотирьох осіб з 27. Правда, були в мене відомості про одного повстанця, родина якого живе на Чернігівщині. Хотів у близьких уточнити дату народження. Приїхав до них: «Ваш брат у Купичеві похований. Скажіть його рік народження». Спершу сестра заперечувала, мовляв, нема там її брата, а потім і мати каже, що син у Києві в той час був - послали його на «ФЗО» (фабрично-заводське навчання - авт.). Як ненька говорить, що не загинув, я й не написав.
Словом, поставили хреста «рухівського», а наступного дня комуністи встановили пам’ятник загиблим з приміткою «від односельчан». Це чи не єдиний випадок, коли комуністи встановили пам’ятник повстанцям!
- Але той постамент був роблений на скору руку, він розлітався. І в 2013-му році ми виготовили новий пам’ятник. Знову на дошці пишу невідомих. І тут приїжджає та сім’я з Чернігова, сестра на коліна падає: «Впиши брата…», - згадує Микола Антонюк. - Розповіла, що син працює в міліції. Думали, виженуть його за таке, ще й посадять.
І сьогодні односельчани схиляють голови у пам’ять про цих героїв: Л. Д. Андросюк, М. К. Бадира, Л. М.Баран, В. І. Білецький, Д. П. Ващук, І. Гнатюк, Н. М. Кухарук, О. С. Ліщинський, А. В. Марцинковський, П. І. Ничипорук, Є. Рябий, Д. К. Сачук, М. Січкарук, Ф. Т. Терефельський, В. Терещук і двоє невідомих…
Рубали німців сокирами та топили у торфовищах
Краєзнавець зібрав багато відомостей про те, яку відсіч повстанці давали фашистам. Розповідає хоча б такий момент:
- Фашисти спалили Туличів і Радовичі й вибили понад 120 селян. Потім повстанці захопили кількадесят німців. Забрали зброю і хотіли їх обміняти на патрони та консерви. Але села збунтувалися: «Батьків побили, а їх відпустити?!» Тоді шість офіцерів втопили у болоті, де люди торф добували: прив’язали камені на шиї й кинули. А 21-го фашиста, порубавши сокирою, поховали у літинському саду. Там величезну яму викопали і, порубавши німців сокирою, їх туди покидали й засипали. От і судіть: всі кричать, що повстанці з німцями разом були. А хіба це так?
В архівах краєзнавця - тисячі документів, які відкривають страшну правду про минуле. І вона разюче відрізняється від інформації, обсмоктаної радянською пропагандою.
Микола Антонюк життя присвятив тому, аби зберегти для нащадків ці факти. Він спілкувався з багатьма вояками та опрацював тисячі документів навіть з грифом «таємно». На їхній основі видав книгу «Вовчак» з приміткою «Там, де воскресла Україна». Про неї ми розповімо в одному з наступних номерів газети.
Наталія КРАВЧУК
На фото: у пам’ять про подвиг повстанців у Купичеві встановили хрест
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!