Раїсі Романюк з Рудки-Козинської Рожищенського району вже 95 літ зозуля накувала! У свої літа вона ще й досі величенький город обробляє, господарку тримає і лише недавно свій велосипед «на пенсію» спровадила. Каже, якби не боялася впасти та дітям клопоту наробити, то ще б ганяла ним усюди.
На сімейному фото чоловік – школяр
Раїса Павлівна родом із Холмщини. У 1945 році їх звідти вивезли. Опинилися у Дніпропетровську.
– Вигрузили нас, а там біда кругом, голод, – згадує Раїса Павлівна. – Й року не минуло, як вирішили тікати звідти на Волинь, бо тут дві знайомі сім’ї зупинилися. Після жнив запрягли корову, яка тягнула візка з нашим добром, ще мали дві овечки. Спали, де ніч застане: під копицями, деревами, на полі. Соломою вкривалися, як дощ вперіщить. Геть як цигани! Довго йшли, бо корову треба було напасти, щоб молоко пити – на тому й жили. Прийшли сюди вже із заморозками.
Уже нікого з вивезених з їхнього рідного Хутча нема нині на світі. Одна залишилася баба Рая. Знає це точно, бо постійно цікавилася колишніми односельцями.
– А оце я з чоловіком, – показує дивний сімейний портрет подружньої пари. У гарній молодій жінці впізнаю Раїсу Павлівну, а поряд з нею… школяр.
– То мій чоловік Яків, – зі сміхом пояснює, – і насправді він старіший за мене на п’ять років! Ой, скіко він жив, стіко хотів порвати цього знімка. А це нас так якийсь зйомщик (фотограф – авт.) зробив. Як на сміх, вибрав фотографію Якова, де він пацан ще, а мене – вже дорослу тьотку, і зліпив докупи.От чого мене Яків засватав таку бідну, то й досі, вірите, не допетраю. Вчительок мав різних, бухгалтерок. А потім якось прийшов до нас, а ми з матерою були на городі. Вдома зостався батько. Щось там з ним поговорив – і все. Йшла я на поле дівкою вільною, а повернулася вже засватана і жених чекає.
Вже 20 років як нема її Якова на цьому світі. Четверо дітей з ним виростили і на ноги поставили. Один син через три хати живе, другий – у Луцьку, ще один син у Полтаві, а дочка у Польщі заміжня. Має від усіх підтримку і поміч, навіть зимує у кожного по черзі.
«Снідаю коло чотирьох годин дня»
Солідний вік бабці Раї – не проблема. Восени вона розвиває таку бурхливу діяльність на городі, що її діти за голови хапаються. Такого нема, щоб у неї клаптик землі пустував. Збирала клунки з городиною, велосипедом під’їжджала до зупинки, а тоді автобусом на Луцьк – продавати. Тепер машиною возить син.
– Тримаю дві кози, маю курей і ще намовили мене взяти поросят. Все роблю, що треба: полю, готую, перу собі. Забагну – то й пирогів спечу.
І це все у 95 літ! Дивуюся, де то сили бере на те все?
– Знаєте, як щось заболить – то не хочеться жити, а як перестане – то думаю: ото, придумала вмирати, ще тре пожити! А ще маю свій секрет: зранку не їм. Бо як наїмся – то робити вже не зможу. А так встигаю всього переробити та в хаті порядок навести – і тоді лиш сідаю снідати. Десь коло чотирьох годин дня.
– В лікарнях часто доводилося лежати?
– Та де там, може, оце зараз два рази мене діти в Луцьк клали. А раніш – то не треба було.
Мирослава КОСЬМІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!