У кожного молодого господаря сьогодні є тракторець, у декого й не один. Та чи достатньо тільки цього, щоб село розвивалося, а люди, які живуть на землі, почувалися господарями?
Молоді сім’ї тут не будуються
Багатодітна родина Шкуруків із Замостя, що на Маневиччині, – одна з таких.
– Т-25 для себе купив, а їй – «японця». У людей жінка як жінка: хтось шубу хоче чи скутера, а моїй трактора подавай! – сміється Андрій.
Він уже десять літ як прийшов приймаком у Замостя. Сам родом з Поворська, але кращого місця на землі для нього не існує, ніж це невеличке поліське село, де повно хат-пусток і вже два роки як закрили школу. Але тут його кохана Таня, тут народилися дві їхні донечки-близнючки і три синочки. І біля старої хатини на самісінькій окраїні виросла вже нова, добротна. Роботу він має і зовсім поруч, бо працює на заготівлі торфу на заводі «Сойне». Із подвір’я видно, де ведеться розробка нових торфовищ. Обробляють Шкуруки близько гектара землі, тримають корову, коня, птаство. Все, що для життя треба. Правда, школи немає, але автобус возить діток у Карасин. Уже звиклися. Єдина прикрість – з молодих у селі більше ніхто не будується. І вони, можливо, будуть останніми, хто осів тут.
– Правду кажуть, що добрий сусід кращий за родича. Це про нашого Андрія. Напишіть, який він чудовий, – долучається до розмови сусідка Шкуруків Наталя Остапчук. – Трактор поламався – біжимо до Андрія, комп’ютер не працює – теж. У мене троє студентів, то чи підвезти треба, чи сумку передати – ніколи не відмовить.
– І як ви трійко студентів витягуєте?!
– Телят, биків раніше тримали, бо платили якісь дотації. Хай невелика, 2500 гривень, але теж копійка. А цього року й того не буде. Ніхто не хоче тримати, бо більше виносиш, ніж заробиш на тому бичкові. Тримаю дві корови, свиноматки, щоб гроші заробити. Усім трьом студентам треба щось дати. Дівчата самі собі зготують. Одна донька в Івано-Франківську у медичному вчиться, друга – у Києві в університеті Тараса Шевченка на лікаря-генетика. А хлопець – у Луцьку, в математичному ліцеї. Торбу мусиш кожен раз дати. А старший у Польщі на пана горбатиться. Землі небагато обробляємо, 60 соток. Так і живемо.
– Ви теж на тракторі їздите, як сусідка?
– Ні-ні! Я не по тому.
Чи будуть купувати землю і господарювати?
Питаю у господарів: якщо завтра ринок землі відкриється, чи ризикнули б вони купити трохи угідь і господарювати, як поляки? Посадити малину, сад чи полуницю…
– За що її купляти? За мінімальну зарплату? І ще чи візьмеш з нашої землі щось. На пісках вже люди не садять нічого, бо все одно не вродить. Хіба на торф’яниках, але там трохи морозу – і все загинуло. Звичайно, якби була страховка і все відшкодовувалося, були дотації, як у європейських фермерів, можна й ризикувати. Але для нас це фантастика.
– Хай би дали таку дотацію, як полякам. Бо їздити у Польщу вже здоров’я нема, а тут помаленьку щось робили б. Землю і в оренду можна взяти. У нас раніше сінокосу не було. То бабу стару доглядали, щоб дала сіна вкосити на її паєві, – розповідає пані Наталя. – Принесу їй сиру, сметани: і вона довольна, і нам добре. А тепер самі люди просять, щоб викосили. 35 корів на 86 дворів осталося. Ще недавно по дві у кожній хаті було, а зараз – одна на три. От вам і вся арифметика.
Невтішна вона! Мешканці Замостя і сусіднього Карасина пам’ятають, скільки корівників було у їхньому радгоспі колись і по скільки бідонів сметани возилося щодня на молокозавод у Маневичі. А ми тепер їмо польські масло, сир, інші молочні продукти. Польща змогла, а ми втратили, що мали. Ще трохи такого ставлення до села й аграрної галузі – і корову наші діти дійсно бачитимуть тільки в комп’ютерах і музеях. А смаку натурального молока і не знатимуть.
Ніна РОМАНЮК
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!