У поліському селі була школа сліпих лірників
Волинь

У поліському селі була школа сліпих лірників

18 жовтня, 15:10
0
0
Сподобалось?
0

Нещодавно це село мимоволі потрапило у топ українських і світових новин завдяки… терористові, який захопив у Луцьку автобус із заручниками, що прямував з Берестечка в Краснилівку. А колись воно мало іншу славу. Майже ніхто не знає, що сто років тому Кірче (так в народі й досі називають Краснилівку), яке розкинулося у мальовничій місцині на правому березі Турії, було центром лірництва на Волині. І в забутому Богом поселенні у поліській глушині діяла єдина школа сліпих музикантів.

Каленик був старшим над сліпцями

У дитинстві бабуся й мама часто співали мені пісню про сирітку, над якою знущається мачуха. Мені так було шкода дівчинку, якій немає кому голівку помити й чисту сорочечку дати. І тільки недавно дізналася, що пісню цю співали сліпі музиканти, які ходили волинськими селами з поводирями. У радянській Україні влада розправилася з народними співцями ще у 1930-х роках, підступно зібравши їх разом і знищивши. Про трагічну долю українських кобзарів наш земляк режисер Олесь Санін зняв фільм «Поводир». А на Волині лірників можна було побачити й почути ще навіть у 50-х роках минулого століття. Вони приходили у віддалені села і ночували у знайомих. Чимало лірників було і на моїй рідній Камінь-Каширщині. Старі люди ще пам’ятають їх, хоч відійшли вони у засвіти вже давно: Хома Турковець з Грудок, Дем’ян Банько з Воєгощі, Назар Приймак з Полиць.

Дружина онука Каленика ДЕРКАЧА Катерина ДЕРКАЧ

А Каленик Деркач з Кірче був одним з найавторитетнішим серед сліпих. Він тримав приватну школу, у якій навчалися лірники з усієї Волині. Діяла вона у 1920–1930 роках. До речі, поляки, а пізніше й німці не забороняли незрячим заробляти собі на хліб співом. У школі було близько 20 учнів. Навчання тривало до року. «Ученики» самі заробляли на себе і на вчителя. За навчання він брав гроші. Хто хотів схитрувати чи його обманути – виганяв і карав.

Про Каленика і його школу в Краснилівці нині майже ніхто не знає, хіба що кілька старожилів.

– А до мене навіть з Києва приїжджали дві жіночки, розпитували про ту школу. Що чув від старих людей, те й розповів. Казали, Каленик був старшим над сліпцями. Здоровий такий дядько. У його хаті вони й збиралися. Там вчилися і жили. Дисципліну тримав крепку. Якщо хтось пожаліється на його учнів, то карав їх, – розповідає 83-річний Кузьма Шиманський. – Якось сліпці йшли коло ріки й захотіли скупатися. Пороздягалися і чогось почали збиткуватися над хлібом, який заробили. І хтось сів на буханку заднім місцем. Каленику про це доказали, то він лупня їм дав доброго. До нього всі вони йшли, бо чим ще міг заробити сліпий собі на прожиття, як не лірою? А він їм усім інструменти робив і вчив співати.

– Сім’я у нього була?

– Була й жінка, і діти. Жінка нібито з Дубечного родом, Марія звали. Вона казала, що прожила за ним життя, як у Бога за пазухою. Мали дочок і синів. Обидва хлопці у війну були у «бульбашах» і їх вбили. Там, де вони загинули, мати ставила хрести. Їх викидали, а вона знову ставила. Хрести-фігури бабця встановлювала й у довколишніх селах. Казали, що хлопець-поводир Каленика Архип Дідява потім пристав до однієї з його доньок і взяв за жінку. Після Каленика сліпці ще ходили з лірами, я помню. А потім пішли вже гармошки. Ми парубками теж сліпого наймали грати на танцях. Трохим був жонатий. Жартував усе: «Галю, не йди за гречкосія, замучишся у злиднях. А як вийдеш за нашого брата, то поживеш».

Кузьма ШИМАНСЬКИЙ

У лірників був таємний сліпецький жаргон і кодекс честі

Олекса Ошуркевич, відомий волинський фольклорист, ще встиг поспілкуватися з останнім лірником Західного Полісся Іваном Власюком, який помер у 1991 році. Його вчитель теж навчався у Каленика Деркача. Власюк розповів багато цікавого про лірницьке товариство. Виявляється, воно було дуже організованим і мало свої закони та правила. Якщо хтось погано поводився з людьми – на «собраніях» судили, могли й вигнати та забрати ліру. Був у співців і свій сліпецький жаргон. Мали також свого старосту, який розподіляв, куди кому йти. І у кожного був визначений маршрут. Після закінчення навчання всі складали екзамен: мали знати молитви, таємний сліпецький жаргон, мати професійні навички. Після навчання учень отримував «визвілку», тобто право ходити з лірою самостійно. Інструмент свій співці берегли, як зіницю ока, захищаючи його від дощів, пилюки, бо був він делікатний. Струни ліри на Поліссі виготовляли з баранячих кишок. Найбільше заробляли сліпці на ярмарках. На свята їх збиралося там до 20 осіб. Найбільші ярмарки, де співали лірники, були в Лукові та Мокранах (нині село в Івановському районі Брестської області).

Сьогодні в Краснилівці живуть нащадки Каленика Деркача. Хата, де була школа лірників, звичайно, не збереглася. На її місці побудував своє родинне обійстя онук Каленика Сергій (на жаль, уже покійний). Його дружина Катерина Спиридонівна про Деркача чула від рідних:

– Дід помер до війни, а бабу ще застала. Вона пішки до Почаєва ходила. Дітей у них було семеро: чотири сини і три дочки. Каленик, розповідали, за одну ніч сани міг зробити. Сліпа людина, а руки все вміли. І онук його, мій чоловік, теж таким майстровитим був. Сам млина змайстрував, машину склав, на що оком кине – те й зробить. Сліпих музикантів я ще пам’ятаю. У нас в хаті вони ночували. Де застане нічка, там і спали. Як заспівають своїх пісень, а ми плачемо!. Такі жалісливі ті пісні – сльози самі котяться.

Правнуків Каленика Деркача життя розкидало по світу. Але ніхто з них не став співцем і навіть стосунку до музики ніхто не має…

Ніна РОМАНЮК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися