Старожили невеличкого прикордонного села Хомичі Шацького району щороку зі сльозами згадують жахливий день Усікновення голови Іоанна Хрестителя – 11 вересня 1944 року. Саме тоді на околиці села сталася трагедія, яку пам’ятають навіть через багато десятиліть. Одинадцятьох хлопців-підлітків сонними в оборогу нізащо спалили радянські прикордонники.
Діти стрибали вниз й натикалися на штик-ножі
Відтворити точно, як розвивалися події напередодні того страшного дня у Хомичах, непросто. Бо старіші люди вже повмирали, а молодші мало що знають. Правду про цю трагедію одним з перших почав досліджувати колишній директор самійличівської школи Олександр Кусько. Та намагання знайти в архівах СБУ бодай щось закінчилися безрезультатно. Сказали, що в області нічого немає, всі матеріали в Києві. Мені ще вдалося поговорити з кількома безпосередніми свідками тих подій і родичами вбитих. І саме з їхніх розповідей вималювалася реальна картина того, що сталося в селі Хомичі 76 років тому…
Данило Іванович Чак згадував, що за день перед Головосіком прийшли в село «погранічники», затримали його і жорстоко побили прикладами автоматів, бо не знав, де «бандьоровці». А вранці на лози пішла облава. Чи шукали «бандьор», чи полювали на дезертирів, які втікали від мобілізації до Червоної армії, – невідомо. Одні кажуть, що це були прикордонники зi Смолярської застави, інші – що «червонопогонники», тобто внутрішні війська (їхній полк дислокувався в Луцьку аж до 1960 року). Як тільки почало світати, облава стала прочісувати лози. В оборогу під лісом ночували місцеві хлопчаки, які пасли коней. Вони не раз ходили сюди спати. Наткнувшись на сонних дітей, облава, можливо, подумала, що це бандерівці. Але навіть у деяких крайніх хатах села люди чули, бо саме виганяли худобу на пашу, як хлопці просилися: «Не бийте нас, товариші, не бийте! Ведіть, куди хочете, тільки не бийте! Ми з отого села!» Та розбиратися з ними ніхто не став – оборіг підпалили. Налякані діти стали стрибати вниз, а там на них чекали штики. І вони просто наколювалися на них. Коли крики стихли, вбивці почали замітати сліди: підпалили тіла, а обгорілі трупи закопали неподалік. Баба Пріська Романюк, хата якої була неподалік лісу, розповідала, як прийшов до них вранці один зі зброєю, а вона саме масло била. Попросив лопату, ще сказав намастити скибку хліба маслом і самій відкусити – перевіряв, чи не отруєне…
Чутка, що постріляли дітей, розлетілася селом миттєво. Рідні кинулися шукати своїх хлопців і не знаходили. Першим на страшну знахідку натрапив дід Кузьма Прадун – його 15-річний онук Толик теж відпросився пасти коней. «Та нащо воно тобі, завтра свєто, дамо картоплі – хай стоять», – казав дід. Через трохи він знову прибіг: «Хлопці всі женуть і я піду». Відпустив його дід. Як виявилося, на погибель. Коли дід Кузьма знайшов закопаних підлітків, кричав так, що чути було в селі. Батьки в обгорілих тілах ледве упізнавали своїх дітей. Толика дід знайшов по вуздечці – хлопець зняв її з коня, і щоб не загубити, повісив собі на шию.
– Прибігла до нас мамина кума: «Ходіте, кумо, пособите мені мого хлопця нарадити, помити». Не пішла мама, злякалася. Іди, каже, ти, доню. Ну, я пошла. Страхіття. Живіт проколотий, аж кишечки повилазили. Ой, вже спати не буду сьогодні, як вам розказала... Тож діти були, пудльотки. І за що їх так? – хитала головою Єфросинія Романюк, та сама баба Пріська, до хати якої приходили вбивці по лопату.
Покарали не вбивць, а… рідних загиблих
Усього того дня загинуло 11 підлітків. Та розслідувати це вбивство влада не стала. А після похорону дітей для їхніх сімей почалася нова чорна смуга.
– Помню, приїжджав до нас майор-погранічнік iз Смолярської застави. Сидів на скрині, їв груші-гнилички і казав: «Вы пишите жалобу, а то вас выселят», – згадувала Віра Павлівна Прадун, сестра загиблого Анатолія Прадуна. – А куди писати, на кого жалітися? Але він як у воду дивився: вже взимку 45-го нашу сім’ю та інших вивезли як «бульбашів».
Голова сільради, який вірою і правдою служив новій владі, дав свiдчення й оговорив сім’ї загиблих. А органи швиденько завели бандерівські справи, й аби замести сліди свого злочину, безневинних людей покарали вдруге – тепер уже каторгою. Сім’я Анатолія Прадуна та Василя Мазурка потрапила в Архангельську область, у селище Певжа. Менших дітей прихистили люди. Дід Кузьма на засланні невдовзі помер, там його і поховали. Домна Прадун, мама загиблого хлопця, отримала 13 років каторги. Коли вона приїхала в Архангельськ на заслання, то три роки зовсім не говорила. Всі думали, що німа. А вона просто оніміла від пережитого. Одного разу мовчки пішла на станцію, сіла на перший-ліпший поїзд і поїхала куди очі бачать. Наздогнали й додали за втечу ще 10 років. Але син в армії служив і виклопотав для неї помилування. Мати іншого хлопця, Лукаша Чижевича, написала родині із заслання, що повернутися у своє село не може. Бо боїться, що не втримається і щось зробить тому голові сільради, який підписав папір, нібито вони були в «бульбашах».
До речі, один з учасників тієї облави весь час жив у Шацьку й користувався всіма ветеранськими пільгами...
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!