Доля не була прихильною до Тетяни Ткачук із села Черкаси Ковельського району. Сімейного щастя не зазнала та ще й довелося бідолашній жінці поховати двох своїх дітей. Єдині її близькі люди зараз – це восьмирічна онучечка Мар’яна та зять Василь. Хочеться їй, щоб вони були щасливими, а тому мріє – аби знайшлася для них хороша жіночка, яка стане для дитини мамою, для зятя дружиною, а для неї – донечкою.
За рік поховала двох своїх дітей
Коли Тетяна виходила заміж, мріяла про щасливу сім’ю. З чоловіком Василем вони працювали у Люблинці, на заводі залізобетонних виробів. Народився синочок Іванко, через п’ять літ донечка Яна. Вже й черга на квартиру підходила, але свого житла сім’я так і не дочекалася.
– Я більше не мала сили терпіти витівки п’яного чоловіка, – сумно розказує жінка. – У нього горілка була на першому плані. А де горілка – там біда. Я вже не хотіла ні квартири, нічого. Тільки спокою. Був період, що ми спробували відновити стосунки, він жив тут біля нас. Але життя все одного не було. Він займався підзаробітками, якось найнявся копати комусь криницю і… пропав. Діти наші тоді зовсім маленькі були. Ось уже тридцять років, як його нема і ніхто не знає, де він.
Тетяна влаштувалася на ферму доїти корів, бо ж треба було годувати дітей. Самотужки тягла жіночу ношу. Так і діти виросли. Яна стала дівувати і незабаром привела матері для знайомства свого обранця – Василя з Ковеля.
– Така любов у них була, що ну. Зять мені сподобався, я його як відразу Васильком назвала, так і досі кличу, – посміхається Тетяна. – Оселилися біля мене, стали господарювати. Незабаром подарували мені велику втіху – онучку Мар’янку. Нормально жили, як усі, аж поки моя Яна не захворіла…
У Тетяни Іванівни враз задрижав голос, сльози на очі навернулися, коли вона стала пригадувати ті трагічні сторінки життя. У дочки, ще зовсім молодої, діагностували онко. Рак був невблаганний – за пів року молода жінка згоріла, мов свічечка. Але, як відомо, біда не ходить одна. Й року не минуло, як пішов у засвіти старший син Тетяни, Іван. Він навіть не встиг сім’ю завести...
«Мар’яні треба маму, Василеві – жінку, а мені буде дочкою»
Так залишилася Тетяна Ткачук одна. Не знати, чи справилася б вона зі своїм горем, якби не маленька ще зовсім онучка і… зять. Хоч має він братів та сестер, матір, а тещиної хати тримається. Та й вона його не жене. Поріднилися вже давно, знайшли спільну мову.
– Роки йдуть, Яну з того світу вже не повернеш, а я ж бачу, як Мар’яні не вистачає материнського тепла, – розмірковує Тетяна. – Та й Василь ще молодий, йому лише 39 років. Бо що я? Хворію вже, ходжу з кульбочками, ноги віднімає. Тому хочу, поки жива, побачити добру жіночку, яка б погодилася прийти до нас жити. Мар’яні треба маму, а Василеві – жінку. А я її прийму за дочку...
– А зять знає, що ви його сватаєте? – не стримуємося, щоб не спитати.
– Я йому це вже кілька років повторюю: «Васильку, шукай якусь молодичку, у тебе ж дитина». Він спочатку віднєкувався, але я достала таки, що махнув рукою. Сказав, щоб шукала сама. Нам головне, що нашу Мар’яну полюбила як рідну дочку. А вона у нас дуже хороша, розумниця. То ви напишіть, може, відгукнеться хто. Нехай не переживає, жити є де. У мене тут велика хата, чотири кімнати, два коридори, є всі зручності: туалет, ванна, гаряча вода. Та й Василь, не подумайте, не якийсь бомж: у нього в Нововолинську своя квартира є. Як, буває, посваримося, то він все грозиться, що забереться туди жити. Але то тільки на словах. А так зять роботящий, їздить на заробітки в Польщу, гроші віддає. Он пообіцяв мені скутера купити, бо не можу ходити.
– А характер у нього який? – допитуємося.
– Душа у нього дуже добра, – береться спочатку розхвалювати чоловіка теща, але по хвилі додає. – Але буває норовистий, що є, те є. Хоча це не страшно. Ви мій телефон напишіть (068)122-07-33), а раптом знайдеться самотня душа, яка мріє про сім’ю.
Галина ОЛІФЕРЧУК,
Мирослава КОСЬМІНА
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!