Чекісти засовували волинянці голки під нігті та пропускали струм
Волинь

Чекісти засовували волинянці голки під нігті та пропускали струм

18 жовтня, 20:30
0
0
Сподобалось?
0

Хату, де у Скулині Ковельського району живе 93-річна Ганна Зелена (у дівоцтві Абрамчук), можна побачити здалеку. Над нею височіє синьо-жовтий прапор. Сама ж хатинка маленька, дерев’яна, з низькими вікнами. Ганна Йонівна – жива легенда. Вона – зв’язкова командира УПА-Північ Дмитра Клячківського – Клима Савура, засуджена на 10 років каторги, учасниця Норильського повстання. Про неї знімають документально-художній фільм «Шлях поколінь». А письменник Василь Шкляр хоче написати про її життя книгу.

Присягу приймав Клим Савур

Ганна Йонівна у свої 93 роки має світлу пам’ять, завжди рада гостям, хоч і говорити їй трудно – пережила інсульт. Вона народилася у Скулині в родині Абрамчуків. Коли почалася війна, Ганні виповнилося 14 літ. Весною 1942-го німці підпалили село, тож тато збудував у лісі землянку. Неподалік від землянки Амбрамчуків розміщувався повстанський підрозділ, який називали Золотою ротою. Тією боївкою командував Сергій Дятел на псевдо «Дяченко». Він став залучати Ганю до виконання завдань. Разом з іншими дівчатами збирала для повстанців полотно, різала його на бинти.  У її довгі густі коси вплітали грипси (записки з повідомленнями), і та відносила їх за призначенням. В день іноді проходила до 20 кілометрів. Одного разу навіть перевезла під соломою через переїзд, який охороняли власівці, тіла двох вбитих повстанців. Побратими змогли їх достойно похоронити.

День, коли складала присягу на вірність Україні, пам’ятає до дрібниць. Це було у скулинському лісі, в хаті «Дяченка». У кімнаті сиділо багато командирів. 

– Один піднявся, подав руку: «Будьмо знайомі, я – Клим Савур». І зараз стоїть перед очима: високий, хороший, довголиций. Двоє хлопців винесли прапори. Один синьо-жовтий із тризубом, другий – чорно-червоний. На дворі вишикувалося близько сотні повстанців. Савур підійшов до мене: «На коліно». Я так і вклякла, так хвилювалася, що аж трусило. Він читав слова присяги, а я повторювала. Потім обійняв, притиснув мене до себе: «Тепер ти зватимешся подруга Гива (діалектна назва верби – авт.), будеш моєю зв’язковою!» А іншим сказав: «То буде дівчина така, як нам треба». 

Після цього «Гива» бачила провідника Клима Савура ще разів п’ять. Виконувала секретні накази, була у Колках, де весною-осінню 1943 року був центр повстанської республіки. Там допомагала у шпиталі. Тоді юну дівчину вразило, що скрізь на стінах висіли портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Степана Бандери. Досі не може забути і службу Божу, яку у неділю правили просто неба.

Арештували через зраду

Тато й мама дуже хвилювалися за доню. Мати навіть по спині рушником періщила: «Куди ти, безголова, всунулася?» Але дівчина була непохитною. Не змінила думки і тоді, коли член Служби безпеки ОУН «Комарик» серед ночі забрав її батька, який так більше ніколи не вернувся додому. Пізніше дізналася, що той «Комарик» був радянським агентом, якого потім убив «Дяченко». Коли у 1944-му на Ковельщину прийшла Червона армія, стало дуже важко. Молода Ганна Абрамчук, звісно, могла прийти покаятися. У неї ж на руках не було крові. Та дівчина навіть у думках не допускала зрадити присязі. Тому переховувалася по лісах, по хатах родичів, знайомих. А її гонили, як собаку. Навіть рідна дядина серед дощової ночі в хату переночувати не пустила – боялася.

– Дала мені кусок хліба з салом: «Іди з Богом!» Я й пішла. Надворі намацала якусь дерев’яну хатку, думала, вулик, влізла, заснула. Тільки ноги висунула надвір, бо тісно було, – гірко всміхається. –  На ранок побачила, що то собача буда. Вилізти звідти не могла, тож брат Роман мусив сокирою кришу знімати.

Заарештували Ганну у рідній хаті, вели через все село, як бандитку, під конвоєм. Далі – Ковельське КПЗ. Там сильно мордували, намотували на руку коси – і били головою об стіну. Вона мовчала. Одного разу запропонували застрілити районного провідника «Богуна». Дали на це тиждень.

Ганна ЗЕЛЕНА в молоді роки

– Я зробила вигляд, що погодилася. Як тільки відпустили – до хлопців в ліс і все розказала, – згадує Ганна Йонівна. –  Мені наказали йти додому, поки рішатимуть, що робити. А вже на ранок  знову по мене прийшли. Видала «Дичка», яка романсувала з офіцером НКВС.

Після другого арешту «Гиву» відправили вже до Луцької тюрми.

Робили компреси із сечі

При спомині про те, через що довелося пройти тоді їй у 18 років, у старенької Ганни Йовівни і досі голос тремтить та бринять сльози в очах.

– Заходжу у кабінет слідчого, там стоять ще четверо у білих халатах. Садовлять у крісло. До ноги прикріпили якісь дротики, резинку. Стали кричати: «Говори, сука, или подохнешь!» А потім як ток вдарив, я й зомліла. Били по спині резиновими палками, пальці дверима затискали. Нас в камері було 49 дівчат! Багато хто з допитів голими приходили, тільки одяг в руках несли… Ой, дитино, не передати! – втирає старенька непрохану сльозу. – Ми на тряпки мочилися і компреси робили – так рятувалися. Пальці від катувань пухли. Мені руки ззаду зв’язали і на чотири хвилини підвісили! Думала, що без рук зостанусь. От, подивися, і досі знаки є там, де голки всували.

Протягує свої натруджені зморщені руки, а на них і досі сліди нелюдських катувань. Знаки видно від нігтів до самої кисті. Мороз по шкірі: як таке можна стерпіти?!

– Я мовчала, не зрадила, нікого не продала, – з гордістю раз за разом повторює старенька.

За вірність присязі їй довелося пройти через пекло Норильського табору.  Звідти не повернулися десятки тисяч. А вона вижила і навіть зустріла кохання.

Заборонене кохання

За стійкість духу і мужність радянська система винесла юній Ганні Абрамчук зі Скулина Ковельського району жорстокий вирок: 10 років каторги і 5 позбавлення громадянських прав. Спочатку її привезли на Урал. Тут декілька місяців у надскладних умовах працювала в кам’яному кар’єрі. З того часу пам’ятає баланду з мухами і гнилу рибу. Потім знову загнали у вагон-телятник і повезли у Петропавловськ-Камчатський.

– Дівчата по дорозі вмирали, – тихо розповідає Ганна Йонівна. – На кожній станції конвоїр заходив і лупив нас дерев’яним молотком. Котра не озивалася – ту викидали. Так померли 40 дівчат.

У тому телятнику бранки їздили довго. Начальники декількох таборів їх відмовлялися приймати. Погодився один, у найстрашнішому таборі – Норильському.  

– Там були просто нелюдські умови, – згадує старенька жінка. – Ми будували ціле місто, і все це за 300 грамів хліба в день. Від тяжкої роботи, холоду, голоду дуже багато наших вмирало. Трупи скидали просто у шахти, бо у тій мерзлій землі неможливо було навіть яму викопати.   

У таборі чоловіки і жінки жили окремо. Вони могли бачити один одного лише через колючий дріт, перекидатися записочками. Так одного разу юна волинянка зустрілася поглядом з вродливим юнаком. Вони сподобалися один одному, але не могли не те, що зустрітися, навіть поговорити. У них зав’язався роман у листах, чистий і наївний, яким буває тільки перше кохання. Хлопця звали Дмитро Олесько, родом із Берестейщини.

Дмитро ОЛЕСЬКО

– Одного разу прислав мені вірша. Дивлюся, а він по-рускі написаний: «Здравствуй, детка моя дорогая, мы расстались с тобой ненадолго, – почала швидко напам’ять читати Ганна Йонівна, й у вицвілих очах промайнула молодеча іскринка: – Я хочу, чтобы ты мне сказала: «Милый мой Митя, я люблю тебя». Ох і получив він тоді від мене! Так і написала йому: «Ти, кацап’юро, нашої мови не знаєш?» Просив потім пробачення.

Пила бичачу кров

Терпіти нелюдські умови життя і праці ті, хто ще вчора боровся у лісах за волю своєї землі, не хотіли. Почався бунт, відомий як «Норильське повстання». У таборі Ганна також була зв’язковою, перекидала записки у чоловічу зону. Каторжани оголосили голодування. Дівчата на чорному полотні написали і повісили на баракові: «Ми не хочемо так жити, хочемо померти». До них приїхав генерал Байков. Спочатку просив припинити протест. А потім пустив на них танки.

– Я побігла повідомити чоловіків. Скрутила записку, прив’язала камінь, шнурок на півтора метра і кинула. Конвоїр на вежі побачив і підстрелив мене, куля пролетіла через весь таз.

І досі Ганна Йонівна дивується, як тоді вижила. Операцію робили дев’ять годин. Температура не спадала. Лікарі не могли зрозуміти причини, поки не побачили стопи дівчини. На них блохи поробили дірки, і вони гноїлися. Стало легше, коли позрізали підошви ніг.

– Я була така слаба, що навіть гіпнотизера до мене кликали, щоб могла трохи поспати. Тричі мала зараження крові. Мені бичачу кров через ніс заливали щодня, цілий стакан. І стільки ж заставляли пити. Потім зробили переливання від якогось грузина. В барак я вернулася через два з половиною роки на костилях, вся порізана. Дівчата думали, що мене вже в живих немає, – гірко всміхається. – Я то вижила. А от мій Мітька загинув. На нього в бараці плита впала.   

Ганну з табору звільнили у 1955 році, взявши підписку про нерозголошення того, що діється у радянських таборах. Спочатку поселилася в Дніпропетровській області, через рік дозволили вернутися у Скулин. Мусила жити в чужій хаті, бо сестра у свою не пустила. Працювала у колгоспі дояркою. В особистому житті не щастило. Мала трьох чоловіків. Останній, Павло Зелений, помер у 2002 році. Народила Ганна Йонівна трьох дітей – доньку Галину і синів Ігоря та Леоніда. Ігор помер. Галина з Леонідом живуть далеко, у ненависній їй Росії, у Владивостоці. Донька дає про себе іноді знати. А чи живий Леонід, достеменно невідомо. Таку страшну ціну заплатила Ганна Зелена за те, що у молодості хотіла, аби її країна була вільною.

Наталка СЛЮСАР


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися