Михайло Киденько з Велицька Ковельського району став відомим на всю Україну завдяки участі у конкурсі з поїдання сала. Він тричі встановлював національний рекорд. У нагороду отримував путівки для подорожей. Можна сказати, що за сало об’їздив половину Європи. Та Михайло сам по собі чоловік цікавий. Має три вищі освіти, власний бізнес, обирався депутатом районної ради і громади. А ще він – холостяк. Не затятий, просто так життя склалося.
Говорити не вмів, а шкварки їв
Важко повірити, що підтягнутий, спортивної статури усміхнений чоловік є рекордсменом України з поїдання сала на швидкість.
– Я не гладкий, але сала з’їсти можу, – жартує з цього приводу Михайло. – Казали, як мені рік був, я навіть ложки супчику без шкварок в рота не брав. У нас взагалі в родині прийнято, щоб на столі сало стояло. Щодня з’їдаю декілька шматочків. Сало готую за особливим рецептом. Спочатку солю і складаю шматками у дубову бочку. Потім виймаю, очищаю від солі – і в морозильну камеру.
На перший конкурс поїдання сала у Луцьку Михайло потрапив випадково: їхав з хмельницького базару і почув рекламу по радіо. Мама тільки руками сплеснула. Мовляв, чого тобі ще бракує у житті, сину, що ти ще на той конкурс їдеш? Для підстраховки відправила чоловіка: «Поїдь, простеж, щоб не вдавився».
– Сало на тому конкурсі було нарізане шматочками і не солене, а «живе», – згадує Михайло. – І такого треба було з’їсти цілий кілограм! Можна було закушувати хлібом, запивати водичкою. Я осилив його за 16 хвилин 42 секунди. Побив попередній рекорд у 22 хвилини і 10 секунд.
Наступного року на такому ж конкурсі Михайло з’їв кіло сала за 10 хвилин 52 секунди. А ще через рік встановив новий рекорд – 8 хвилин 52 секунди.
– На третій раз уже мав не брати участі у конкурсі, запросили у журі. Я й приїхав зі своїм салом. Прийшли луцькі друзі, ми наїлися, напилися. А тут покійний губернатор Волині Борис Петрович Клімчук каже: «Як без тебе?» Ладно, думаю, поучаствую останній раз. Мені те сало на конкурсі, чесно, вже не лізло. Та я пхав його у себе, як шалений. Два шматочки впали, так підняв їх – і в рот, – досі сміється при спогадах.
Всі три досягнення Михайла Киденька зафіксовані у Книзі рекордів України. Останній, встановлений у 2011 році, досі ніхто не побив.
Мріє про кохану жінку
За кожну перемогу його нагороджували путівкою за кордон. До тих пір чоловік там не був (каже, Польща не рахується). А завдяки салу відпочивав у Єгипті, Австрії, Угорщині, Словаччині. За третій рекорд мав їхати в Париж. Та поміняв столицю закоханих на круїз Скандинавськими країнами. Можливо, тому, що не мав з ким їхати. Каже, й досі, у свої 49, не зустрів ту єдину жінку, на все життя. Але надію не втрачає. Особливих вимог до майбутньої супутниці не має: головне, щоб людина була хороша, проста та погодилася жити у Велицьку. Так що, жіночки, зверніть увагу.
Досить скупо розповідає Михайло про своє особисте. Зате про подорожі – не переслухати. Особливо вразили країни Північної Європи – Швеція, Фінляндія, Норвегія, Данія, Німеччина.
– Там скрізь порядок, чистота. У Швеції якраз попали на день народження королеви. Духовий оркестр на конях, біля палацу пушки палять. Краса! А фьорди норвезькі! Форелі – видимо-невидимо! А який величний виїзд данської королеви з палацу! Гвардійці у високих ведмежих шапках… Та кожна країна по-своєму цікава.
І хоча у конкурсах з поїдання сала чоловік з Велицька участі більше не бере, світ подорожей його не відпустив. Він сам уже їздив у Туреччину, Ізраїль. Скрізь – зі своїм салом. Ховав у багажі, провозив у туфлях. Зате всі, кого ним пригощав, були у захваті. Салом волинянина смакували фіни, норвежці, шведи. Казали, що кращого не куштували. І навіть єгиптяни їли, хоч їм релігія не дозволяє.
– Вони брали і тільки усміхалися, – розповідає пан Михайло. – За кордоном мені дуже сподобалися музеї, те, як вони бережуть свої традиції. Я роздивився, подумав і загорівся ідеєю зробити у Велицьку музей старожитностей. Вже навіть експонатів трохи підзбирав. Але після трагедії у сім’ї якось не до музею…
Від того, що довелося пережити родині Киденьків у квітні 2019-го, мурашки по шкірі. У їхній будинок серед ночі пробралися четверо бандитів з пістолетами. Йшли нагло, бо в коридорі горіло світло, у вітальні працював телевізор. Пан Михайло припускає, що працювали по наводці, адже з четверга на п’ятницю сім’я завжди їздила скуповуватися – і в хаті нікого не мало бути. Та того дня він, тато й мама залишилися вдома. Бандити спочатку пробували Михайла душити ланцюгом. Він вирвався, на допомогу сину прибіг тато, почалася стрілянина. У Михайла попали сім куль, дві з них – у голову. Татові Миколі Зіновійовичу поцілили у живіт. Він втратив багато крові і помер.
– Мені лікарі після операції сказали, що я щасливчик. На голові і тілі залишилися тільки шрами. А в нозі досі три осколки сидять. А тих покидьків не знайшли. Дуже боляче. Тато ще міг жити… Востаннє, коли їздив до слідчого у Луцьк, сказали, що нібито є якийсь збіг по ДНК. Дуже хочемо, щоб їх знайшли і судили.
Михайло з мамою потроху оговтуються від пережитого. Чоловік запевняє, що музей таки зробить. У пам’ять про тата.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!