Про це не писала жодна з газет, адже бій між вояками УПА та червоними партизанами не був масштабним. Але старожили села Мизове на Старовижівщині добре пам’ятають події глибокої осені 1943 року, коли у бою біля Рудницького багна загинули кілька їхніх односельчан, які боролися за незалежну Україну.
Підпалили клуню, щоб втекти
– П’ятеро вояків УПА поспішали польовою дорогою до одного з хуторів. Кілька зайшли у Мизовому в хату до Терешка Поляка, решта лишилися надворі. Це були Микола Шух, Данило Матлах, Іван Дудинець, Іван Крат та ще один повстанець на псевдо «Шкробовець» із служби безпеки з Буцина, – розповідає старожил Віталій Дудинець. – А в той час дорогою рухався довжелезний обоз червоних партизан з гарматами. Яким чином фашисти, що стояли на залізничній станції у Мизовому, пропустили їх без бою через переїзд, й досі залишається таємницею. Але люди казали тоді, що між обома воюючими сторонами був «договорняк».
Двоє партизан вирішили поміняти коней, тому підійшли до одного із сільських хлівів, думали, що вони там є. Збиралися також зайти до Терешка Поляка в хату, де були повстанці. Останні побачили червоних і вирішили втікати. Щоб залишатися непоміченими, упівцям довелося підпалити клуню, але дим від куль не захищав.
– Ті двоє партизан наздогнали колону і повернули своїх, – продовжує Віталій Васильович. – Партизани поставили на вуглу нашої хати кулемет і стали стріляти по багну, де зникли упівці. Перестрілка тривала довго. Повстанці відстрілювалися. А потім усе стихло. Ковпаківці заставили мого батька Якима Жолинського та Антона Куптея йти в багно і винести звідтіля полеглих. Вбитих Миколу Шуха та Івана Крата червоні роздягнули догола, а їхні речі забрали.
– Перед тим, як стався цей бій, ковпаківці навідалися таки до нас, – розповідає Параска Шух, донька Терешка Поляка, до якого незадовго прийшли повстанці. – Вони дуже били батька, щоб сказав, куди пішли упівці, забрали полотно, рушники на перев’язочний матеріал, всякі лахи та одежу.
Голова сільради десять разів зрізав хрести на могилі вояків УПА
Убиті повстанці лежали навпроти хати Василя Дудинця. Сюди позбігалися сусідки. З багна визирнув поранений Данило Матлах, але люди почали махати йому руками, щоб лягав, бо червоні ще не віддалилися, у них було двоє поранених та стільки ж убитих. Потім люди промили та перев’язали Данилові рани, і чоловік кудись пішов. «Шкробівця» тоді не знайшли ні живим, ні мертвим. Куди згодом подівся Данило Матлах, також невідомо. Після війни Івана Дудинця засудили. Відбувши покарання, він жив на Прикарпатті.
– Два дні лежали Микола Шух та Іван Крат просто неба, – згадує Віталій Дудинець, – а потім вночі односельці поховали їх на гірці біля млина, насипали дві могили і поставили хрести.
– Коли район визволили від німецько-фашистських загарбників, тодішній голова сільради у період з 1944-го до 1950 року разів з десять зрізав хрести на могилах повстанців, але люди встановлювали їх знову і знову. Хуторян переселили в село, місце поховання вояків УПА зрівняли із землею. Нині знайти його дуже важко, адже довкола височенний ліс, – каже місцевий краєзнавець Микола Шаясюк.
З осені 1943 року і до січня 1944 року біля села Кукуріки неподалік Мизового в лісі стояв курінь УПА імені Івана Богуна під командуванням Івана Климчака «Лисого» (а це три сотні). Ймовірно, всі загиблі в Рудницькому багні могли бути членами цього куреня. Вдалося з’ясувати, що й через Кукуріки, і через Мизове проходив тоді 1-й батальйон під командуванням Давида Бакрадзе Першої української партизанської дивізії під командуванням Петра Вершигори.
Наталія ЛЕГКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!