Як чехи заселили село на Волині та одружувалися з місцевими дівчатами
Волинь

Як чехи заселили село на Волині та одружувалися з місцевими дівчатами

8 листопада 2020, 18:28
1
3
Сподобалось?
3

Минає 150 літ, відколи у волинському селі Купичів Турійського району оселилися чехи. Чужа земля стала їм рідною, вони мирно жили з місцевими українцями, одружувалися, родичалися. І лише післявоєнне лихоліття та велика політика змусили їх зі сльозами на очах покидати нажиті місця і повертатися на землю дідів – у Чехію. Але до смерті пам’ятали рідний Купичів.

Садили дивину – помідори і хміль

Після скасування кріпосного права у 1861 році ціна землі на Волині була низькою. Цим скористалися чехи. 1870 року уклали договір на купівлю землі в Купичеві та у навколишніх селах. І потягнулися сюди чеські родини – у той рік приїхало 70 сімей. Царська Росія надавала переселенцям ряд пільг, звільняла від податків, а молодих хлопців – від служби.

– Українці були працьовитими, але бідними. А чехи на той час мали залізні плуги, борони, жатки, молотарки. Розкорчовували ліс, сіяли пшеницю, конюшину, садили картоплю, вирощували дивину на той час – помідори і хміль, який давав великий прибуток. Ставили добротні хліви, муровані будинки, криті бляхою, черепицею, – розповідає колишня вчителька Юлія Купчинська з Купичева.

Її чоловік Михайло Макарович пів життя вивчав в архівах матеріали, збирав спогади старожилів про місцеву чеську діаспору, яка була найбільшою в Україні. Переселенці мали свого фотографа, організували оркестр і пожежну команду з добровольців, збудували водяний млин, цегельні, вузькоколійку, пивоварний завод і навіть цех з виробництва лимонаду! У 1911 році чех Духачек за свої гроші збудував клуб з рестораном, більярдною, залою, де за плату ставилися вистави!

– Старожили згадували, що життя чехів дуже вразило радянські війська у 1939 році, – розповідає Юлія Тимофіївна. – А місцеві люди були налякані виглядом убогих, голодних червоних солдатів.

Страйк чеських школярів проти директора-поляка

9 червня 1913 року у селі було велике свято – хресний хід з копією ікони Почаївської Божої Матері, яку купили за гроші українців та чехів. Через село образ несли дівчата почергово православної і католицької віри. А чеський духовий оркестр грав церковні мелодії. У 1933–37 роках переселенці збудували свій євангелічний костел. Але багато чехів вже до того стали православними і молилися у місцевій Преображенській церкві. До речі, коли храм горів під час Другої світової війни, вони рятували ікони, церковне облачення. Про це згадував чех Вацлав Кітл.

– Він повік вдячний своїй вчительці-землячці Олені Альтман, що навчала їх приватно чеської мови, – розповідає Юлія Купчинська. – Вацлав згадував, що у школі директором був поляк, який погано ставився до чеських дітей і стежив, щоб учитель не розповідав про батьківщину їхніх дідів. У 1936 році учні навіть страйкували і добилися, щоб директора перевели в іншу школу.

До речі, чехи теж потерпіли під час Волинської різні у 1940-х. Тих, хто одружився з українцями, поляки вбивали.

Видають у Празі газети про Купичів

1947 року чехам дозволили виїхати на свою батьківщину. У селі лишилося всього кілька родин, зокрема, Заславські, Кафки. Приміром, Емілія Легнер два роки не дожила до століття і померла 1997-го. У Купичеві досі стоять оселі Стукалова, Лукача, Кучки, в яких після війни поселилися українці зі Словаччини. Досі у старому великому будинку у центрі Купичева живуть нащадки Лазоріщаків.

– Моїм свекрам тут дали половину цієї хати, чотири кімнати і кухня, – розповідає Ніна Лазоріщак. – Іван Іванович працював у селі дезінфектором в лікарні, Марія Василівна – дояркою. І вони, і мій чоловік вже померли. Я живу тут з дочками та внуками.

Виїхали чехи у 1947-му, а вперше навідалися лише через двадцять літ! І відтоді щороку влітку приїздили у свій рідний Купичів. Привозили документи, давні фотографії, які зберігали десятки років. Зокрема знімок ще 1916 року, на якому дизель-поїзд тягне вагони по купичівській вузькоколійці. Або довоєнне фото Преображенської церкви, яка згоріла під час бомбардувань. Передавали примірники газети «Купичів», яку у Празі редагувала Мирослава Жакова. Вона та Вацлав Кітл видали три книги про це волинське село. А Томан Томанек, який тут жив лише до десяти років, присвятив Купичеву збірку поезій, у яких душа тужить за ним. До речі, одну з вулиць села названо його іменем.

– Чехи часто приїздили у дев’яностих та двотисячних. Боляче було дивитися, як з автобуса виходять старенькі люди з рюкзаками за плечима, цілують землю і біжать дивитися, де колись жили: отам моя хата була, а там моя, – зі сльозами на очах розповідає Юлія Купчинська. – Вацлав Кітл по пам’яті склав карту Купичева, де вказав чеські будинки. Вони відві­дували свої могили, ставили пам’ятники – на краю села є чеське кладовище. Пам’ятаю, як внук чеха Буяльського заходив у двоповерховий будинок діда – там тепер сільська рада. Я його запитала: «Як на душі, коли ходиш батьковими слідами?» Він зітхнув: «Що ж, час такий був».

Готуючи матеріал про купичівських чехів, я почула від волинського водія Миколи Вронського про такий випадок. Ще у вісімдесятих він возив групу волинських туристів у Прагу. Там, побачивши на автобусі табличку «Луцьк», підійшов старший чоловік. І зі тремтячим голосом розповідав про те, що має у Чехії все – роботу, будинок, машину, достаток, а от думками завжди лине у рідний Купичів, який залишив малим хлопчиком.

***

Вже кілька років чехи не приїздять на свою батьківщину. Помер купичівський краєзнавець Михайло Купчинський, який зустрічав делегації. Пішов на той світ і Вацлав Кітл – він у Чехії згуртовував колишніх купичівців. Небагато лишилося серед живих тих, хто виріс у цьому волинському селі – пам’ять про рідний Купичів болем озивається у їхніх серцях…

Олена ПАВЛЮК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Коментарі

  • Ніна
    Ніна

    Бабуся Емілія... Бабця Лигнерка... Так її називали у нашій родині. Є ще нащадки чехів- колоністів які памятають історію родини.. Бабуся Анастасія Гердлічка (Ясінчук) до одруження їздила у Купичів на бали. То було в тім клубі. Обов'язково незаміжню дівчину мав супроводжувати мужчина із родини (батько, брат). Селяни памятали такі виїзди мого прадіда. У нього було багато дочок. Він їх вивозив у світ. У Вітоніжі є поховання моїх прабабусі і прадідуся чехів -з Гердлічків. А поряд за кілька могил Ясінчука Клима із дружиною. В ін.ряду вже дідусь та бабуся українці Ясінчуки поховані. Родина бабусі виїхала з України, але ще й мама ізсестрами та братами вільно говорили чеською, аиписувалив 70-80 рр журнали, шукали родину через ЧервонийХрест... Розірвані стосунки не відновити. Уже інші покоління: мої внучаті племінники стали...чехами. Туди , до Праги, повернулися, там одружилися, там народилися їх діти повиїзді у кінці 90х. Я підтримую стосунки, їздила в гості до родини, підтримую контакти із маминими кузинамв Украхні і в Чехії . А ще маю візуальну копію - молодшу сестру в 4 поколінні у Празі. Мову розумію,читаю плюс до татової польської. Дитина моя стала громадянкою ФРН. Я єврлпейка. Але громадянка України. Історію роду знаю, памятаю, ремонтую памятники, передаю далі. Пишу книгу...

    10 листопада 2020, 18:07
    Відповісти

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися