4 листопада 2016 року у селі Рудка-Козинська Рожищенського району почали велику справу – спорудження нового храму. Минулого чотири роки, і у центрі села не перехресті виросла велична будівля, яка сяє золотими куполами. Лунає тут Слово Боже рідною українською мовою.
Страшно було братися
Минуло чотири роки, а день, коли заливали фундамент під нову українську церкву, шеф-редактор «Вісника+К» Євген Хотимчук пам’ятає, ніби це відбувалося сьогодні.
– Вечоріло, накрапав дощик, я приїхав у свою рідну Рудку-Козинську на могилу мами, вона якраз народилася 4 листопада. Аж бачу, у центрі працює чотири бетономішалки, зійшлося до 20 людей – заливають фундамент під церкву. І так на серці стало щемно-радісно, що аж сльози з’явилися на очах, – з хвилюванням розповів Євген Якович. Чимало сил, душевних і матеріальних, доклав він, аби в рідному селі з’явилася українська церква.
Чого гріха таїти, будувати її було непросто. У самому селі багато хто підсміювався, брав на кпини: мовляв, це що, три дурні баби церкву збудують? Але люди, які взялися за богоугодну справу, на них не зважали. Мудро зауважували: «Нас розсудить історія і життя».
Одразу ж постало питання: кому довірити споруджувати храм? Звісно, можна найняти спеців, які звели не одну церкву. Але ж їм шалені гроші треба платити. А в селі ж є свій майстер – Євген Фенюк. Тільки у Рудці-Козинській він звів 18 хат та хлівів! Але ж церква – то зовсім інше!
– Страшно було братися за роботу, – зізнається майстер. – Я знаю, як будинок будувати, скільки рядків треба до окон вивести. А далі – погнав у висоту. А тут треба було думати-мудрувати. У нас дуже хороша бригада хлопців підібралася, надійних таких: Анатолій Корніюк, Анатолій Перфун, Володимир Вакулюк, Микола Воробей, Володимир Хотимчук і мій син Андрій Фенюк.
Варто додати, що проєкт церкви для Рудки-Козинської безплатно зробив відомий волинський архітектор Андрош Бідзіля. Будівничі старалися на славу. Церква вийшла світла і стрімка, стала окрасою села.
На цьогорічний Великдень тут відбулася перша служба Божа, люди святили пасочки, а на Трійцю, храмове свято (адже нова церква названа на честь Духа Святого), освятили дзвони. Їх подарували двоюрідні брати Павло і Микола Хотимчуки.
– Радуюсь, коли до нашої церкви все більше людей приходять. Перший рік, коли ми тіснилися у двох маленьких кімнатках сільської ради, було 32 прихожан, через рік стало уже 52. А зараз близько 90 руденців ходять у нашу церкву, моляться Богові українською мовою. Майже стільки, як і у стару, московську, – з гордістю каже Євген Фенюк.
Сам будівничий у спорудженому ним храмі і вінчався, і сповідався, тепер щонеділі у дзвони б’є.
Баба таємно похоронила вбитого повстанця
Здавалося, звідки у простого сільського чоловіка така любов і повага до своєї землі, до її традицій? Виявилося, що у роду Фенюків багато таких, кого називають «сіллю землі». Євген Миколайович пригадує, як малим обрізав буряки і слухав розповіді баби Домни про таємно похованого на кладовищі молодого хлопця. Зізнається, що тоді не розумів, про що вона говорить. Тільки через десятиліття, коли прочитав книгу Олексія Пархомчука «Повстанський літописець», дійшло, про що розповідала баба. Вона була серед тих юних сміливиць, які серед ночі таємно ховали загиблого у бою з енкаведистами 20-річного повстанця Миколу Абрамовича на псевдо «Довбуш». «Віддаю молоде життя за Україну. Прощай, молодість», – були останні його слова.
Енкаведисти закопали молодого хлопця на городі у Наталії Фінюк. Вона зі своїми подругами Домною та Анастасією Фенюк вночі відкопали його, помили, нарядили, прочитали над покійним молитву та по-людськи похоронили на кладовищі. Наступного дня чекісти вернулися у село і на тому місці, де закопали повстанця, справили нужду. Хотіли показати цим свою зневагу до вбитого. Кати навіть подумати не могли, що його тіла там уже немає. Вражає героїзм цих простих сільських жіночок. Навіть подумати страшно, що з ними зробили б, якби хтось «стукнув»! Щонайменше сім’ї б на Сибір поїхали.
Саме Домна Фенюк показала своїй доньці Ніні місце, де закопали повстанця. А та уже на початку 2000-х – голові сільради Миколі Яцюку. Перед Покровою 2014 року за ініціативи шеф-редактора «Вісника+К» Євгена Хотимчука на могилі поставлено пам’ятник.
Великою трудівницею була мама Євгена Фенюка – Ольга Омелянівна. Всім своїм дітям, внукам, невісткам, правнукам повишивала сорочки, рушники, скатертини. Багато її робіт є і у старій руденській церкві.
– Ми звідти нічого не забирали, – каже Євген Миколайович. – Мама перед смертю тільки заповідала, щоб вишитого рушничка, який залишився, заніс у нову церкву. Так і зробив.
На жаль, не дожив до дня освячення церкви у Рудці-Козинській перший її настоятель протоієрей Микола Коновалов. «Хоч би одну службу у ній відслужити», – мріяв священник. На жаль, Бог забрав його до себе раніше, 23 жовтня минулого року. Заупокійну панахиду служили у дворі недобудованого храму. Його душу на небесах має тішити те, що сьогодні до вимріяної ним церкви ходить все більше людей. Туди йдуть навіть діти тих, хто спочатку підсміювався над самою ідеєю її появи.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!