Лучанина Богдана Кравчука знають далеко за межами Луцька як першого в Україні студента із синдромом Дауна.
Про це пише ІА Конкурент.
Історією Богдан цікавиться з дитинства. Коли він був маленьким, дідусь читав йому книжки про козаків і Запорізьку Січ. Нині, каже хлопець, ціла дідусева бібліотека у його розпорядженні.
Богдан зараз працює в музеї при Інституті післядипломної освіти. У вівторок, 10 листопада спільно зі своїм колегою з обласного краєзнавчого музею Тарасом Вербою він провів екскурсію для учнів луцької школи №21. Тарас показував експонати, а Богдан розповідав історію. У невеликій залі поміж старовинних обладунків хлопець переповідав події визначної козацької битви.
Богдан пам'ятає багато дат, із пам'яті розказує все те, що відображене на слайдах його презентації. Доповнює розповідь цікавими деталями, акцентує на рисах характеру людей, про яких говорить. Особливо йому цікаві плани битви під Берестечком. Чисельність армій, кількість полеглих – все це у його презентації.
Учні слухають його уважно. Багато інформації вони знають зі шкільної програми, але дещо їх дуже дивує. Богдан завершує свій виступ розповіддю про сучасний музей у місті Берестечко. Каже, і сам там був.
Хлопець дуже неохоче розмовляє із журналістами, однак пожвавлюється, коли говорить про козаків – вільних людей. Між тим розповідає про свій карантин.
"Карантин зараз слабенько... Але скоро він закінчиться. Вдома я роблю презентації, відпочиваю, читаю, граюся. Люблю читати про козаків, середньовіччя, лицарів. У мене є бібліотека мого дідуся, ходжу в архів...", – розказує Богдан.
Тим часом його мама Євгенія Кінах стоїть поруч і дивиться, як син спілкується з медійниками. Жінка каже, що Богдану просто необхідне спілкування, адже сидіти вдома весь час самоізоляції нестерпно.
Попри всю медійну популярність, першого українського студента з синдромом Дауна так і не влаштували на роботу, якої він прагне. Нині хлопець працює у музеї при Інституті післядипломної освіти. Але там, за словами його мами, Богдану бракує спілкування.
"Я прийшла в музей, я просила: візьміть його на роботу. Я ходжу по бібліотеках, прошу запрошувати Богдана проводити виховні заходи на історичну тему. Залишаю всюди свій телефон. Не було ще жодного дзвінка. Наше суспільство довело: ми не готові приймати таких людей. Не готові. Бо таким людям десь у чомусь ще треба допомогти. Але воно комусь треба?" – розчаровано підсумовує пані Євгенія.
Каже, що хлопець би, хоч дистанційно, але працював із людьми. Тільки ж немає, кому навчити його проводити зустрічі і презентації онлайн.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!