У нього дивовижне ім’я – Галік. Та й прізвище не зовсім волинське – Курта. «Я ж потомок Чингісхана», – жартує він з приводу свого імені.
– У нас в Городку, Луцького району, якого тільки люду не було: поляки, євреї, цигани і, звичайно, українці. Взагалі, наше село дуже цікаве. Колись чи не у кожній хаті на почесному місці «Кобзар» стояв. «Просвіта» була сильна. Вистави ставили, вечори різні проводили. Мій тато теж це любив. За цей дух український мої земляки заплатили сповна, – каже Галік Васильович.
Від німців мама врятувала
Василь Курта з братом попали якось у німецьку облаву. Їх вели розстрілювати разом з односельчанами, але їхня мати впала на коліна перед німцями й німецькою попросила відпустити її синів, бо вони не винні. Колись вона вивчила німецьку, як служила у пана. І ті її послухали, відпустили. А від совєтів їх ніщо не спасло.
– Гриць був в УПА. Його розстріляли в тюрмі 18 липня 1946 року. Хто був з ним там, розказував потім, що тим, хто просив на суді про помилування, «тройка» зменшувала строк на п’ять років. А дядько нічого не просив. Його привели побитого, геть у крові. Він сказав лише: «Хочу померти за Україну!». Катували його дуже, за ноги підвішували. Так били, що він просто хотів померти. Кажуть, їх розстрілювали десь у кар’єрі в Луцьку. Нині це район вулиці Карпенка-Карого. Того ж року забрали й тата. Він помер у таборі в 47-му. А через трохи наша черга настала…
Настукали ті самі, що батька здали
Він і досі пам’ятає той вересневий ранок. Саме збирався до школи, коли побачив, як стежкою до хати прямують військові. «От і за нами прийшли», – встигла гірко видихнути мама. Коли пакували речі в дорогу, зі стіни впав портрет Шевченка. «Забери с собой этого бандеровца!» – крикнув енкаведист. Галіку тоді було дев’ять, а сестричці Богуславі ще й трьох рочків не виповнилося. Страшну дорогу у смердючому вагоні до «места прибытия» маленька ще якось витримала, а вже на поселенні захворіла й померла. До 1956 року Галік з мамою спокутували свою «провину» у місті Прокоф’євськ Карагандинської області. Там пройшли його «шкільні університети». Повернувшись в Україну, хлопець вирішив стати юристом і, наївний, спробував вступити у Львівський університет. Зрозуміло, не пройшов, бо не знав, що там вже є його «біографія». Пішов працювати простим сантехніком. Згодом заочно закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, одружився, дочекався сина й чотирьох онуків. І навіть сьогодні він не тримає зла на тих, хто «настукав» на його тата і через кого відмучилася на чужині родина. Їхні нащадки ще живуть у селі.
– Не будемо одне на одного сердитися. Ми то знаємо, які ми, українці… – каже він, мудро усміхаючись.
Має 82-річний Галік Курта мрію: створити у своєму великому будинку музей пам’яті. У нього є що розказати нащадкам, але вони не завжди мають бажання слухати. У молодих свої інтереси. Над концепцією музею допомагає працювати онук, який професійно навчається музейній справі. Стіни кімнат завішані портретами Лесі Українки, Шевченка, Франка, сімейними фотографіями, картинами. Є там і предмети українського побуту. Із заслання він привіз «Кобзар», виданий 1954 року, яким дуже дорожить. А ще написав і видрукував книгу «Сторінки життя». Колись молоді постаріють і захочуть дізнатися історію не лише їхньої родини та Городка, а й справжню історію України…
Ніна РОМАНЮК
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!