Протоієрей Анатолій Мацелик служить у Мизовому на Старовижівщині вже двадцять років. Сам він родом з Володимирецького району Рівненської області. Священницький шлях обрали й двоє його рідних братів та ще четверо двоюрідних.
Врятована прихожанка
– Мій дядько Володимир після Другої світової війни знайшов у лісі горщик із золотом, – розповідає протоієрей Анатолій Мацелик. – Родина вирішила передати його на потреби місцевої церкви Покрови Богородиці. Дід Павло після того, як спочатку двоюрідні, а потім і рідні брати почали обирати духовний шлях, казав, що через ту пожертву в роду й повелося священництво, хоч насправді все відбувається за Божим промислом.
Не так давно у Мизовому відкривали новий храм, збудований менш ніж за рік. На службу з’їхалося чимало батюшок, і прихожани не могли не помітити, що поруч з їхнім настоятелем служить інший священник, як дві краплі води схожий на отця Анатолія. З’ясувалося, що це його брат Андрій.
– Ми з ним з двійні, він на 15 хвилин молодший від мене, – жартує отець Анатолій. – Служить у селі Підріжжя Ковельського району. На урочистостях був й інший мій брат – протоієрей Павло, настоятель храму в Любленці. Ми всі троє закінчували Волинську духовну семінарію.
Отцю Анатолію розповідати про свої заслуги перед громадою не дозволяє християнська скромність. Найважче, що було в його житті, – події, пов’язані з перипетіями довкола сільського храму в Мизовому, коли той відійшов до ПЦУ і для громади УПЦ довелося будувати новий.
– Якось попросила мене одна прихожанка причастити її хвору подругу в сусідньому селі, – згадує отець Анатолій Мацелик. – Через високі замети добиралися саньми. Стукаємо в хату – ніхто не відчиняє. Знайшли 70-річну господиню на підлозі ледве живою. Дуже переживав, щоб встигнути її пособорувати та причастити. А через два місяці очікую на залізничному вокзалі потяг. Чую, хтось скубає за рукав. «Впізнаєте? Я та жінка, яку ви врятували». Ще довго прожила вона після тієї історії.
Скрипку налаштував по голосу внука
Розповідає протоієрей Анатолій Мацелик і про своїх двоюрідних братів та їхніх батьків. Їхній тато чудово грав на скрипці. Був сільським старостою. Мама годинами молилася, гарно співала. Один з братів, митрофорний протоієрей Анатолій Мельник, спочатку служив на Ковельщині, нині – в канадській провінції Квебек настоятелем Собору святих Петра і Павла.
– Протоієрей Павло Мельник – настоятель Свято-Михайлівського храму в селі Біличі Іваничівського району, – каже отець Анатолій. – Має незрівнянний голос, по якому дід Павло навіть налаштовував скрипку, привезену з Берліна. Видав майже 20 книг, призначених для недільних шкіл, пише музику та ікони. Разом з донькою Людмилою записав 15 власних духовних пісень. Його рідний брат – благочинний Нововолинської округи, настоятель Свято-Вознесенського храму в місті, доктор богослов’я протоієрей Віктор Мельник. Він першим у родині пішов вчитися на священника. Разом видали книгу «Поети і сонети», у яку ввійшло 555 віршів. А ще отець Павло написав іконостас у капличці на місцевому цвинтарі. Його син, також Павло, служить у Києві.
Непростий шлях і в митрофорного протоієрея Святослава Мельника, який підняв з руїн Володимирський собор у Кронштадті в Росії, де служить 21 рік. У дитинстві за любов до Бога односельці з нього глузували, називаючи святим. А коли поїхав подавати документи в духовну семінарію, до батьків прийшли міліціонери, казали, що шукають хлопця, бо він щось накоїв. Довелося дотримуватися конспірації. Потім брат прислав додому телеграму: «Доїхав. У мене все добре». Це означало: «Я поступив у духовну семінарію».
– Священниками є мої племінники ієрей Аполлінарій та ієрей Гліб, двоє інших Костянтин та Павло здобули духовну освіту і після одруження також підуть цим шляхом. Вийшли заміж за батюшок племінниці Ірина та Людмила, – додає отець Анатолій Мацелик. – Жаль лише, що рідко збираємося всі разом.
Наталія ЛЕГКА
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!