У домі Тужилкіних з Володимира-Волинського буває тихо лише в першій половині дня, коли старші діти у школі, а молодші – у дитсадку. В цей час мама Наталія бавить найменшенького сина, займається прибиранням та приготуванням їжі, щоб, коли після закінчення уроків та гуртків малеча повернеться додому, на неї вже чекав смачний обід. А далі – деякий час для відпочинку, спілкування, ігор, малювання… Після цього школярі беруться виконувати домашні завдання. За вечерею сім’я спілкується, разом читають Слово Боже, співають псалми.
Історію сім’ї розповідає Місто Вечірнє.
Звичайно, змальована картина виглядає так лише тоді, коли все йде за звичним порядком. Бо ж коли через значне поширення коронавірусу в місті запровадили дистанційне навчання, ситуація стала зовсім іншою. Діти проводили багато часу вдома, змушені були опановувати матеріал та виконувати завдання онлайн. А для цього потрібно мати кожному ґаджет та ще й окреме місце, де б вони, не заважаючи одне одному, могли слухати вчителя, відповідати на його запитання та активно працювати на дистанційному уроці. Тому тато терміново був змушений купити декілька вживаних ноутбуків, щоб кожен із школярів міг навчатися, а діти намагалися поділити простір в оселі. Час, відведений для дозвілля, гамірна малеча проводила за іграми, і, здається (на відміну від своїх однолітків, які зростають у сім’ї без братиків та сестричок), браку спілкування з дітьми не відчували, адже їх тут багато. Та й часто друзі приходили у гості.
- Інколи здається, що двері в домі не зачиняються, - каже Валерій Іванович. – Часто сусіди приводять своїх дітей до наших погратися. А ми й не проти. Я тільки наказую, щоб був порядок у кімнатах. Це мене в інтернаті, де я зростав, навчили дотримуватися чистоти та ладу, то й дітям своїм це прищеплюю.
За 15 років – 10 дітей
Валерій та Наталія крокують по життю пліч-о-пліч уже 15 років, навпіл розділяючи всі радощі та труднощі. Подарував Бог подружжю 10 діток. Петі – 14 років, Марійці – 13, Вані – 11, Олечці – 10, Павлику – 8, Анечці – 7. Вони – школярі, навчаються в ЗОШ №2. 6-річний Матвійко, 5-річна Аллочка та 3-річна Юлечка відвідують ЗДО №7 «Волиняночка». А найменшому Тимофійку лише 2 роки. Батьки помічають здібності дітей і стараються їх розвивати. Петя залюбки грає в баскетбол та флорбол, Марійка любить малювати, разом із сестричкою Олечкою вони співають у хорі в Домі молитви. Інші діти цікавляться всім, що їх оточує, адже так пізнають світ.
Познайомилися Валерій і Наталія на зібранні. Будучи проповідником Української церкви християн віри Євангельської, він їздив по різних населених пунктах не лише Волинської області, а й усієї України, де доносив до людей Слово Боже. Довелося місіонерську діяльність проводити й у рідному селі Наталії – у Карпилівці Ківерцівського району, де чоловік і зустрів свою половинку.
Після одруження молода сім’я оселилася з батьками дружини, а через рік переїхали у Володимир-Волинський.
- Тут у мене була кімнатка площею 13 метрів квадратних, - розповідає Валерій Іванович. – Жили в ній деякий час, але з часом сім’я ставала більшою, було тіснувато. Тоді на шляху трапилися добрі люди, віруючі, які порадили винаймати квартиру й допомагали. Ми таким чином декілька квартир змінили, доки 10 років тому місцева влада не виділила нам двоповерхове приміщення, яке ми уже власними силами облаштовуємо під житло. Допомагають часто в цьому віруючі люди, родичі. Вдалося зробити ремонт на першому поверсі, де маємо три житлові кімнати: наша спальня (разом із нами в кімнаті також найменшенький син) та дві дитячі (одна – для хлопців, інша – для дівчат). Зараз тривають ремонтні роботи на другому поверсі. Там уже місця більше – 8 кімнат. Коли вони будуть облаштовані, то діти зможуть мешкати по одному, по двоє.
У цій сім’ї дітей вчать жити за заповідями Божими.
- Ось, наприклад, п’ята заповідь гласить: «Шануй батька твого і матір твою». Я пояснюю дітям, що це означає, як варто себе поводити. Кажу їм: дякуйте Богу, що маєте тата й маму, бо я не мав ні батьків, ні братиків та сестричок, - каже Валерій Іванович.
Кожна дитина особлива, зі своїм внутрішнім світом, характером та вдачею. Батьки знають підхід до всіх, намагаються синам та донькам приділити максимум часу, обійняти чи взяти на ручки тих, хто зараз так цього потребує. Дітей навчають мудрості, а також дружити, допомагати одне одному, бути щедрими та відповідальними.
У тата більше спільних справ із хлопцями. Вони частенько працюють разом у гаражі та виконують справи по господарству, хоча й дівчат долучають до спільної роботи, розділивши обов’язки на такі, що їм по віку та під силу. Все ж значно більше часу сестрички – з мамою. Вона навчає їх прибирати, мити посуд, готувати їжу, вишивати та в’язати.
Суп, борщ чи кашу готують у 10-літровій каструлі
Мамин «робочий день» розпочинається о пів на сьому. Вона будить дітей до школи, допомагає їм зібратися. Тоді приділяє час меншеньким, яких одягає у дитсадок, куди їх відвозить тато.
Значну частину свого часу Наталія Петрівна проводить на кухні за приготуванням їжі. А для такої чисельної сім’ї потрібно подбати, щоб її було вдосталь.
- Суп, борщ чи кашу я готую зазвичай у 10-літровій каструлі, - розповідає жінка. – А як потрібно наліпити вареників, то кличу на допомогу своїх подружок-сусідок і за спільним заняттям ми спілкуємося. За один раз можемо зліпити 250 вареників, і вони у нас дещо більші за розміром, ніж стандартні. Так само пельмені ліпимо (це, до речі, одна з найулюбленіших страв у дітей). Частину наліпленого відразу варимо, а трохи складаємо в морозильник, щоб приготувати іншим разом. Діти також дуже люблять червоний борщ, суп з фрикадельками. На сніданок я часто смажу млинці, й малеча залюбки ними ласує, намастивши повидлом. Якщо чесно, у нас нема такого, щоб діти надто перебирали чи, коли я щось приготую, не хотіли їсти.
На день сім’ї потрібно 4-5 буханок хліба. А якщо діти просять смаколиків, то печиво доводиться купувати ящиками.
- Основну частину сімейного бюджету ми витрачаємо, звісно, на продукти, - розповідає Наталія Петрівна. – А з одягом та іншими речами нам допомагають добрі люди, лише інколи доводиться щось докупити. Коли мій чоловік ще був в інтернаті, ним опікувалася Аня Занюк, часто забирала його до себе додому. Її з сім’єю ми вважаємо рідними людьми. Чотири роки тому вони переїхали жити до Америки, та нас не забувають і час від часу надсилають передачі.
Жінка розповідає, що доньки допомагають їй на кухні, вчаться готувати різноманітні страви і навіть пекти торти.
- Буває, що в одному місяці дні народження відзначають двоє дітей. Наприклад, Ваня і Оля народилися в один день – 9 березня, а Алла і Матвій – обоє в жовтні. Звісно, без торта не обходиться жодне свято. І піцу завжди печемо, салати робимо та інші страви готуємо. Діти ще й усіх сусідів кличуть – своїх друзів. Інколи до 20 дітей сходиться. А ще кількох дорослих запрошуємо. Ми – дружна сім’я, любимо проводити час разом за спілкуванням. Не лише на свято, а й у будні ввечері можемо з дітьми до сусідів піти, і вони до нас часто приходять.
Разом Тужилкіни відвідують релігійні зібрання. А влітку всією сім’єю із ще двома родинами віруючих їздили в Турійськ відпочивати та купатися в озері. Діти ще досі згадують ці прекрасні емоції та гарно проведений час.
Валерій зараз в основному проводить місіонерську діяльність у населених пунктах району. Довелося йому побувати й на заробітках у Польщі. Доки чоловік працював, дружина самотужки займалася вихованням дітей та доглядом за ними.
- Діти вже стали старшими, в усьому мені допомагають, - каже Наталія Петрівна. – Як були маленькі, то було трошки важче. Але я вірю, що з Божою поміччю вони виростуть і знайдуть свій шлях у житті. Ми будемо старатися їх вчити, направляти.
Цікаво, що пані Наталія – теж з багатодітної сім’ї. В неї є сестра та п’ятеро братів. В одного з них – чотирнадцять дітей, а в іншого – нещодавно десята народилася.
Валентина Тиненська
Фото Віталія Харчука
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!