Мати Василя Шуміка із села Ворокомле Камінь-Каширського району невтішно ридає над портретом сина, перев’язаним чорною стрічкою. Минуло сорок днів після його смерті, а сльози Марії Сергіївни не висихають. Вона ніколи б не подумала, що її син, кіборг, вистоявши у пеклі Донецького аеропорту, так рано піде з життя. Але тішиться мама, що Василько хоч перед смертю пожив у сімейному колі – разом з колишньою дружиною та сином.
З «котла» прощався по телефону із сестрою
– Він дважди герой. Скілько настрадався в тому Донецькому аеропорту, то ужасно, ужасно… – плаче згорьована мама. – А потім синові нирку віддав, щоб його спасти… Мав всього 42 рочки, ще б жити і жити…
Нещасна жінка веде нас у Василеву кімнату. Зажурено показує фото, де він обійняв свого дорослого сина. Бере до рук портрет у чорній рамці і безутішно ридає: ніби живий, до неї усміхається її син. На війну Василь Шумік пішов навесні 2014-го. Коли він збирався у військкомат, згорьована мама, яка вже поховала молодими двох синів, ридаючи, падала на коліна. «Ти ж ідеш на войну і живим не вернешся!» – просила зі сльозами на очах, щоб лишився вдома. Та Василь стояв на своєму: «Треба Батьківщину захищати. Я не піду, другий, третій. Тоді ж Україну виб’ють!» І просто на Святвечір потрапив у саме пекло – Донецький аеропорт, захисників якого за незламність, мужність і стійкість навіть вороги називали кіборгами. А мамі не зізнавався, де служить.
– Господі, подзвонить і все шопотом: «Мамо, як ваше здоров’ячко?» – «Синок, ти мене не питай, ти розкажи за себе, багато не хочу, чи дуженький, чи здоровий». А так було, що одного разу до моєї дочки дзвонив і вже прощався: «Прости мені, сестричко, нас окружили, я у котлі», – мама промовляє ці слова, а сама гірко заливається слізьми. – То страшне, що там робилося... Мав контузію, поранення. Скільки по госпіталях лічився… Страдала дитина…
Найщасливішим днем для мами стало повернення сина з війни. І ніби почалося для нього мирне життя, став господарювати у батьківській хаті. Та водночас почалося ходіння по чиновницьких кабінетах, коли добивався групи інвалідності і пенсії. А через трохи часу Василь підписав військовий контракт і знову пішов служити. «Чи вже привик на тій войні?.. – і досі дивується та не розуміє мама. – А мав неважняцьке здоров’я, бідолашка».
Донорами підійшли і тато, і мама
– Мій Вася з Оксаною розійшлися, коли Сашко ще малейким був. Дякувати Богу, невісточка з нами родичалася, спілкувалася, не були ми ворогами. Не скажу про неї ніколи поганим словом. Як їхала на сезон, внучок весь час був у нас. Знав свого батька, – розповідає родинну історію Марія Сергіївна. – Коли Вася був на войні, то Сашко дивився новини, переживав за його. Ми всі, і Оксана, молилися, щоб вернувся живим.
Василь і сам дивувався, що зміг повернутися додому з того пекла, а тому не раз повторював: «Я вижив, на жаль чи на щастя». Очевидно, така доля йому була вготована, щоб вистояти на війні, бо вдома йому судилося врятувати від смерті єдиного сина. П’ять років тому, ще під час медкомісії у військкоматі, в Олександра виявили захворювання нирки, але його підлікували. Як розповідає бабуся, він навіть їздив на заробітки за кордон, можливо, там ще більше підірвав своє здоров’я. А минулої осені знову постукала біда. У хлопця піднявся тиск, і він впав у кому. Лікарі повернули його до життя, але Саші був необхідний гемодіаліз або трансплантація нирки. Якраз у Ковельській райлікарні почали проводити подібні операції. Це був шанс на порятунок для юного Олександра. Виявилося, що донором підходять і мама, і батько.
– Але Вася рішив, що він як мужик сильніший, то візьмуть його нирку. А Оксана хай буде здорова. Може, Васі і ризиковано було, хто зна, але дитину треба спасати! Молоденьке ж, 20 рочків! – плаче Марія Сергіївна. – В палаті і день народження відмічали. У Сашка 3 лютого, а у Васі – 7 лютого. Весь час коло їх Оксана була. Тоді внучок попросив: «Мамо, хай тато з нами живе». І невісточка не проти була, бо ж хлопцеві батько треба. Стали вони жити разом. А 16 літ були розведені.
Досі у телефоні є ім’я «Вася синок»
Тішилася мама, що життя у сина налагодилося, що її Вася має сім’ю, дружину, сина. Маму не забував, часто навідував, допомагав господарювати. І все частіше скаржився на головний біль. А мамі стали снитися недобрі сни, ніби біду відчувало її зболене серце. У кінці вересня Василь заночував у батьківській хаті. Під ранок Марія Сергіївна почула, як у сусідній кімнаті щось гупнуло. Кинулася – а на підлозі лежав Вася. «Ой, лишенько, синочку, що з тобою?!» – припадала біля нерухомого сина. Його очі заплющені, ні руками, ні ногами не міг ворухнути. Інсульт. Сім днів лікарі боролися за життя кіборга.
– Коло нього чергували то Оксана, то моя дочка Люда. А на восьмий день віддав Богові душу… Дзвонять до мене: «Нерадісна звістка – Вася помер», – безутішно плаче старенька мама. Не хоче змиритися зі смертю сина – досі у її телефоні є ім’я «Вася синок». – Хороший він був, жалів мене, все помагав. Тєжко мені, ой, як тєжко… Така моя старенька жизнь… Таке одіночество в хаті…
Олена ПАВЛЮК
Передрук заборонено
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!