Перед її очима промайнув майже увесь двадцятий вік. Так, у біографії Катерини Григорівни — пройдений етап, коли країна перебувала під окупацією Польщі, Друга світова війна (тоді її село було спалене вщент) та не менш складний період радянщини…
До свого дня народження, оточена увагою рідних, ювілярка не один день приймала щиросердечні вітання та подарунки. Її близькі втішаються, що мають таку завше привітну та усміхнену бабусю, докладають максимум зусиль, аби їхній рідненькій було комфортно жити: онука зі столиці привезла бабусин живописний портрет, різноманітні солодощі, гостинці. Купається в квітах іменинниця. Бо надто вже їх любила, зізнається, коли молодою була, пише Полісся.
Мешкає бабуся Катерина із сорокавосьмирічним онуком Анатолієм та його дружиною Любою. Попри поважний вік тримається жваво: добре чує і на пам’ять не скаржиться. Жінка походить із сім’ї довгожителів: 96 років прожила її мати, трохи менше — сестра, а найбільше літ доля подарувала дідусеві Катерини Григорівни — понад сотню.
Згадує під час розмови бабуся пророчі слова свого предка, котрий прожив на цім світі аж 106 років. Усе, що він розповідав маленькій Катрусі, стверджує нині ювілярка, сьогодні збулося.
— Казав мій дід Матвій: «Бач, який зараз ліс хороший? Але ще буде час, що його вигубить саранча!» А я питала: «Яка ж то, діду, саранча?» – «Ет, я вже до того не доживу, онучко, а ти побачиш теє зло», — зітхаючи, говорив на той час столітній дід. А ще казав, що будуть птахи із залізними дзьобами літати, а світ буде дротом поснований, і спалахнуть війни та численні хвороби, — пригадує Катерина Григорівна.
Попри постійну турботу від рідних, бабуся все ж має нудьгу: не любить довго спати, натомість роботу лишень подавай. Однак працювати, зізнається, вже не сила.
— А так же хочеться бути корисною хоч у домашніх справах, — з розчаруванням говорить і без того натруджена виснажливою працею жінка.
Катерина Ворошик закінчила чотири класи польської школи, любила навчатися. Каже, що за панів добре було жити: мали наділи власної землі та лісу і спокій в житті був.
— Пряли, ткали, вишивали, в жорнах хліб мололи. Аби виручити копійчину їздили до Луцька продавати ложки, що їх із алюмінію виготовляли верхівські майстри, — ділиться спогадами старенька.
Але у цих спогадах довгожительки є й достатньо гіркоти. Роки війни бабуся згадує з найбільшим болем. Жили, каже, в постійному страху.
— Ходили партизани, повстанці, а ми й не знали, хто з них є хто. Боялися, щоб не заподіяли нам лиха. Не раз і смерть підстерігала, — перегортає сторінки свого життя Катерина Григорівна. — Під час війни фашисти спалили наш ліс. І коли молодь забирали на роботу до Німеччини, ми якраз тут зайняті були, насаджували нові дерева на місці вигорілих, тож нас і не зачіпали. Батька мого убили на війні. Насамкінець, коли партизани відходили з місцевості, то відправили на той світ близько сотні душ, по тому й спопелили село. Тож люди мусили розселятися на хуторах: в одній хаті по кілька сімей. Щоб не замерзнути, вкривалися сіном. Але Господь шкодував і оберігав нас завжди. З терпінням жили наші діди та прадіди, так і нам веліли, — каже старенька.
Пригадує вона, як «совєти забирали всю господарку та земельні наділи». Каже, те, що заробили важкою працею, зачисляли в колгосп. Тож серед селян і голод назрівав. Відтак тяжко гарувала, молодою ходила у постолах, разом із тим, завжди жила вірою в Бога.
Допитуюсь у бабусі, чи добрим чоловік був та за що його покохала, щоб хоч трохи розвеселити співрозмовницю. Вона ж щиро сміється натомість.
— Яке там зваблення було? Чи не всі з війни на той час каліками поприходили, а мій суджений майже цілим повернувся, — жартує жінка.
В 21 вийшла заміж, народили шестеро діток. Сергій був трактористом в колгоспі. Як розповідає бабуся, в сім’ї було всяке, та не мали коли міцно сваритися, працювали каторжно, виховували дітей, господарювали.
— Головне – не ледарювали. Дітей доглядали, а не на гульках гарцювали, — підкреслює співрозмовниця.
Тепер бабця Катерина вже поховала двох синів та найстаршу доньку. Зараз разом із нею в хаті проживає її онук Анатолій — син покійної Марії (старшої доньки – авт.). Разом із дружиною Любою доглядають стареньку. Дванадцять років тому подружжя переїхало у Верхи з російського Ростова-на-Дону. Це — єдиний онук, якого із маленького виховувала Катерина Григорівна. Матір його спочатку в селі жила, ходила на роботу, а тим часом онука бабуся гляділа, виносила з собою усюди на руках.
— Тепер навпаки склалося: біля Толі довелося віку доживати, — каже старенька.
Як розповідає сам Анатолій, на свято Благовіщення він виїжджав звідси, а через двадцять років, саме на цей празник, повернувся. Він же наче сьома дитина Катерини Григорівни, бо виріс з меншими дітьми бабці — тіткою та дядьком, трохи старшими за нього.
Іще зо два роки тому Катерина Григорівна частувала своїх рідних уславленими верхівськими піканцями. Це так звані пироги, приготовані з товченої картоплі, з золотавою скоринкою, запечені в печі.
— А якщо вприкуску з борщем, — наганяючи апетит, розповідає бабуся, — ліпшої страви для нас не існувало. Нині ж ця робота повністю лягла на Любині плечі, — підсумовує поважна господиня.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!