І досі серце щемить і навертаються сльози на очі при спогадах про літо 2014 року. Чи не щодня тоді на Волинь їхали труни зі Сходу України. Від розповідей побратимів загиблих хлопців про те, як вони воювали і гинули, подих перехоплювало. Кожен з них достойний звання Героя. Та тоді подвиг сотень, які полягли у бою за свою державу, належно не оцінили. Серед таких був і лучанин Ігор Філіпчук. Тільки зараз з Києва надійшло повідомлення: солдатові-айдарівцю присвоєно звання Героя України.
Одним з перших пішов захищати свою землю
Ігор був звичайним хлопцем, чиє дитинство припало на складні 90-ті. Він – третя, наймолодша, дитина у родині Ярослава і Любові Філіпчуків. З дитинства, як згадує сестра Ірина, її брат відстоював правду.
– Він не міг всидіти на місці, був дуже добрим. Цікавився автомобілями: обшивав буси, працював на автомобільному підприємстві в Рованцях. З рекламою свого підприємства Ігор об’їздив усю Україну, за винятком Луганської та Донецької областей. Туди він у мирний час не встиг потрапити.
– Ми разом з ним працювали, його називали «Чудний» за його дивний та позитивний характер. Веселий і дуже добрий, мало у чому міг комусь відмовити, але при цьому мав загострене почуття справедливості, а тому міг відповісти й силою. Як ти до нього з добром, то він тобі втричі його повертає, – згадував бійця айдарівець з Луцька Сергій.
Оце загострене почуття справедливості, напевно, змусило чоловіка під час Майдану разом із «Самообороною Волині» патрулювати вулиці Луцька, стежити за порядком. Одним із перших пішов Ігор Філіпчук обороняти державу. Записався добровольцем в «Айдар», взяв псевдо «Сороковий». Хоча, як гірко каже нині його тато Ярослав, міг би й не йти, в армії ж не служив. Останній вечір, який Ігор провів вдома, чоловік пам’ятає мало не по хвилинах.
– Це був четвер, 23 травня. Він пішов до сестри, дуже її дітей любив. І вони сфотографувалися разом на пам’ять. Діти так обнімали його! Хлопці потім розказували, що завжди думали, що то Ігореві малі... А потім я його з величезною сумкою сам на вокзал повіз. Син казав, що їде охороняти білоруський кордон...
Сина впізнав по шраму на нозі
Тільки приблизно через три тижні рідні дізналися, де насправді їхній Ігор: сусідка побачила по телевізору сюжет, як айдарівці у майках, в капцях та з автоматами розвантажують у Щасті волонтерську допомогу.
Уже після смерті Ігоря батько декілька років по крупинках збирав інформацію про його життя там, на Сході. У нього ціла купа документів, відео, фотографій.
Ігор Філіпчук, як кажуть його соратники, був легендою батальйону «Айдар». Сміливий, відчайдушний, життєрадісний. Бойовим товаришам останнє міг віддати, всім поділитися. А ще – воював безстрашно: бігав на передовій, у зоні обстрілів, часом навіть без бронежилета. «Сороковий» пройшов найгарячіші точки АТО літа 2014 року. Захищав Луганський аеропорт, звільняв Металіст і Георгіївку. Вивозив з поля бою поранених та загиблих.
«Те, що Ігор нічого не боявся – це правда, – розповів в одній з книг про айдарівців боєць з позивним «Кутузов». – Він був РПГ-шником. А щоб з РПГ вистрілити, треба повністю вийти з укриття. Тож він завжди був мішенню для ворога».
Його останнім боєм стала оборона Хрящуватого. Рано-вранці 14 серпня українських воїнів атакував ворог. Кажуть, що у тому бою брав участь російський спецназ. Противник мав два танки. Сили були нерівними. Проти танків була лише РПГ Ігоря. Він тричі виходив з укриття, щоб вистрілити по ньому, і таки підбив. Та вже пошкоджений ним танк дав вогонь у відповідь… Завдяки подвигу лучанина десятки айдарівців вийшли з того бою живими.
– Я сам їздив забирати Ігоря у харківський морг... Краще б я того не бачив, – тремтить голос Ярослава Володимировича. – Йому потім пострілом знесло голову... Упізнав його по шраму на нозі... Нарядили сина прямо там у військову форму. Хоронили ми його у закритій труні.
Ігор Філіпчук загинув у 31 рік. Він не встиг одружитися, народити дітей, багато чого не встиг.
– Усе жартував: мовляв, ще встигнеться, я краще племінниками потішуся, – гірко каже його сестра Ірина. – Завжди з кожної поїздки брат привозив усім нам, а особливо дітям, подаруночки. Мій молодший син довго не визнавав, що його немає. Лише за кілька місяців після похорону сказав: а Ігоря немає, він похований… Але брат завжди з нами, він живе у нашій пам’яті, в наших серцях і спогадах бойових побратимів.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!