Галина ОЛІФЕРЧУК
Волинь

Прибиральниця з Волині багато років дописує у газету

25 квітня 2021, 18:28
0
0
Сподобалось?
0

Напевно, у кожного видання є свої щирі читачі і постійні дописувачі. «Вісник+К» – не виняток. Саме тому в переддень ювілею ми вирішили розповісти про нашу багаторічну дописувачку Галину Оліферчук з Люблинця Ковельського району. Вона – звичайна прибиральниця, без матеріалів якої вже складно уявити наш тижневик.

Як зараз пам’ятаю той пухкий лист, який надійшов у нашу редакцію у 2014 році. Купа списаних гарним почерком сторінок, на яких розповідається про долю ковельської родини, яка у роки війни переховувала євреїв. «Тема цікава, але забагато написали, будемо коротити», – чесно сказала по телефону. «Ой, а я так того не люблю! – вигукнула жінка. – Це як каша не засмачена! Хіба буде вона смачною, якщо в неї не покласти ні масла, ні цукру? Я люблю використовувати порівняння та епітети, цікаві словесні звороти та приповідки». А ще через п’ять хвилин розмови пані Галина «вбила» мене зізнанням, що працює… прибиральницею. Саме так починалося наше знайомство з цією цікавою жінкою.

Галина Лук’янівна не закінчувала жодних інститутів. Замолоду працювала кухарем, але потім, каже, перекваліфікувалася у прибиральниці. «А що, – резонно зауважила, – зарплата та сама, а мороки із санстанціями та перевірками немає». І зізнається, що талант до поезії та прози прокинувся у неї раптово у лютому 2003 року. Пояснює, що саме у цей період стала ходити до церкви.

– З мене вірші тоді почали литися, як з відра, – розповідає пані Галина. – На який би предмет я не глянула, одразу в голові у мене складалися рядки, і я мусила їх бігом записувати. Бувало, по 15 віршів у день народжувалося. Щоправда, у школі українську мову та літературу любила. Й досі, як побачу де неграмотне оголошення, не можу стерпіти. Помилки так і деруть у горлі, як будяк. Колись не витримала, зайшла у крамницю з написом: «Закривайте будь-ласка двері». Ви що, питаю, понаписували?! Сором же який, три помилки! Треба писати «Зачиняйте, будь ласка, двері». «А ви що, вчителька?» – питають у мене вражено. Ні, кажу, прибиральниця, але яке це має значення?

Але чи не найбільший талант у неї – до життєвих історій. Скільки вже написано, надруковано, а ще більше, зізнається, зібрано.

– Варто мені почути якусь вражаючу історію, як в уяві вона обростає подробицями, ніби мохом, – каже Галина Лук’янівна. – Вже й не до швабри мені, не до прибирання. Два рази терну, а далі зупиняюся і думаю, уявляю та сама ледь не плачу. Або їду в маршрутці, чую – про щось говорять жіночки. Я вже й собі вухо наставляю. А потім і сама розпитаю: а де, а хто? Поберу адреси, телефончики і йду до людей. Іноді за цікавими сюжетами доводиться їхати у незнайомі села і йти пішки по кілька кілометрів. А потім писати. Скільки то разів мені вже чоловік казав: «Галю, чи ти вляжешся нарешті?!» А я не можу: прийшла думка – схоплююсь і біжу записувати, бо забуду.

До речі, пише пані Галина від руки. Їй так, каже, легше. Потім літера за літерою набирає текст на телефоні. Отакий от довгий процес доставки матеріалу від автора до газети.

Але у чому нема нашій дописувачці рівних – так це у пошуку тем. Іноді й справді завидки беруть: де ж то вона надибує їх у своєму селищі? То вона напише про африканця, який оженився на ковельчанці, то про подружню пару, яка подалася в мусульманство...

– Я не винна – ці історії самі до мене липнуть, – сміється пані Галина. – У мене їх цілий мішок зібрано, аби дав мені Бог спору і часу те все виписати. От колись прибігає до мене одна знайома і розказує про те, що в одному селі якраз гостює жінка з Америки, яку ще малою вивезли. Як я почула, враз покинула все: і город, і хату з борщем на плиті. Але поки дісталася туди, американки вже не було – поїхала. То я хоч з її племінницею встигла поговорити. Там історія просто вражаюча… Або, наприклад, розповіли мені колись про лікаря-гінеколога, якого вивезли в Сибір. Він ходив по 50 кілометрів зимою, у люту заметіль, щоб прийняти пологи. І в цей час у благенькому бараку залишалися самі двоє його донечок: старшенькій було п’ять рочків, а меншій – два. Топити у хаті не було чим, і щоб дівчата не замерзли, їх прив’язували одну до одної. Старша носила меншу, і так виживали. Ну, як таку історію можна не написати?

Мирослава КОСЬМІНА


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися