Туга за рідним домом не полишає Оксану ні на мить. Тепер вона лучанка, з рідною Луганщиною її пов’язує лише батьківська квартира. І хоч у місті, де виросла, немає жодної рідної душі, все ж раз у рік Оксана таки мусить навідатися додому – не зупиняють ні виснажлива дорога, ні страшні кордони, ні військові з автоматами. Серце тріпоче, коли нарешті приїздить на рідну вулицю, зі сльозами на очах відчиняє двері квартири. Але витримує вдома… лише кілька днів. І знову звідти втікає.
Розуміють, що їх «кинули»
В Оксаниному голосі – сум за рідною домівкою, в очах так і бринять сльози. Їй важко повірити, що того життя, довоєнного, вже ніколи не буде, що різко поділилися друзі – на тих, хто за Україну, і тих, хто проти. Хоча коли навчалася у луганському університеті разом з кримчанкою та львів’янкою, не ділилися на Схід і Захід. На Луганщині жили змішані родини, тому внуки їздили на канікули до бабусі у Ростов чи Таганрог. І ніхто нікого за російську мову не щемив! Тому Оксана не розуміє, звідки взялися на референдумі величезні цифри прихильників «руського міра». Тепер місцеві усвідомили, що замість красивих обіцянок їх просто «кинули».
– То Боже благословення, що я встигла виїхати з рідного міста, бо підписала контракт на роботу в Еміратах, – каже Оксана. – 12 червня 2014 року я буквально скочила в останній вагон. Бо далі перекрили траси, поїзди до Києва не ходили. Було лячно. За вікном чути гуркіт заліза – це їхали не наші бронетранспортери, а чужі штурмували міську раду, прокуратуру. Я пішла купити продукти в дорогу і зловила себе на думці, що в супермаркеті тишу прорізає голосна лайка. Це чоловіки у камуфляжі погрозами вимагали для потреб «народної армії» тушонки, продукти. Я так злякалася, що кинула свій тормозок і побігла додому. Вхопила валізи – і на вокзал, аби тільки сісти на поїзд до Києва. Їхала з таким відчуттям, що це останній поворот моїх ключів.
Воду дають раз на кілька днів
А через місяць вже в Еміратах Оксана побачила новини на телебаченні – збитий на Луганщині малайзійський боїнг, своє рідне місто, де верховодили чужинці. Туди припинилося транспортне сполучення, не завозили ліки, харчі, досі існує комендантська година. Хто зміг, виїхав в Україну чи Росію, старші люди лишилися, щоб вмерти у рідній хаті, і цим «прив’язали» до себе дітей. Молодь старається виїхати, виготовляють українські паспорти. Бо хіба там життя? Води у місті, де є лікарні, пологовий, немає! Подається раз на кілька днів всього на дві години! Роботи немає, бо два заводи, які колись живили місто, ледве животіють. Тому Оксана щаслива, що вирвалася. В Еміратах вона працювала адміністратором у готельно-ресторанному комплексі. Та як би добре та безпечно там не жилося, її тягнуло у рідне місто – прибрати в квартирі, піти на кладовище.
– Перший раз я поїхала у 2015 році. Мені довелося заїжджати через російський Ростов. В автобусі я на валізах провела цілу добу! Жах! Моє місто порожнє, тиша, машин немає. Коли проїжджали Єнакієве, побачила фасад будинку, повернули, а будівлі немає – розбомблена. На заправці скло приклеєне скотчем, бо якщо будуть вибухи, то не посиплеться на людей. На вулиці чути розкати грому – а це, виявляється, град за містом лупить. Я трясуся, а містяни звикли! Спокійно розповідають, куди бігти до бомбосховища в разі чого. Їду додому на два тижні, але в такій реальності витримую всього кілька днів. Останній раз була минулого року до карантину – хотіла побути там на свій день народження. Хоча страшно проходити кордон «ЛНР». Уявіть, четверта ранку, стою у полі, а мені їхній військовий каже, що може і не пустити, якщо моя відповідь не сподобається.
Дике бажання відвідати рідний дім
Коли почалася пандемія коронавірусу, Оксана змушена була виїхати з Еміратів. А куди? До мами в Канаду через карантинні обмеження – нереально. Тому повернулася в Україну, де нема жодної близької душі. Їхати у рідне місто навіть й думки не виникало. Друзі, з якими працювала в Еміратах, запросили у Луцьк і допомогли прилаштуватися.
– Я – як перекотиполе. Усе моє життя вклалося у три валізи. Приживаюся в Луцьку, маю цікаву роботу. Кудись у тридцять років далі зриватися важко і морально, і фізично. А тут знайшлася навіть однокласниця! Вона оселилася у цьому місті після навчання в медінституті. Тож зустрілася з рідною душею. Та й взагалі Луцьк дуже схожий на Луганськ. Але і життя, і погода відрізняються. Тут вперше за останні десять років я побачила сніг! На вихідні інколи зустрічаюся з друзями, а так по телефону розмовляю з мамою. Вона уже вісім років живе у Канаді і тричі приїжджала додому. Їй це болить ще більше, ніж мені. Мама все життя працювала і щось відкладала, тому свою квартиру нізащо не продамо. За тисячу доларів віддати?! Ні, хай нікому не дістанеться. Я дуже хочу відвідати рідне місто хоч раз на два роки. Це поклик душі, дике бажання і сльози, бо дім є дім. Я мушу їхати хоч на день. Потім спокійно живу десь рік, і знову тягне туди... – Оксанин голос дрижить від хвилювання. – Усі, хто виїхав, хочуть додому. І навіть ті, хто втік у Росію, бо ототожнюють себе з Україною.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!