22 травня 2014 року вся Україна усвідомила – на Донбасі почалася справжня війна. До того дня ще жевріла надія, що повномасштабних військових дій вдасться уникнути. Але вона розтанула, коли під Волновахою бойовики на світанку розстріляли бійців волинської 51-ї бригади. 18 українських військових загинули, ще 30 були поранені. Це були перші великі втрати нашої армії і перші труни приїхали на Волинь…
Ніхто ще не був готовий до війни
Серед загиблих було четверо лучан: Дмитро Йовзик, Володимир Прокопчук, Віталій Махновець, Володимир Зарадюк. Їх ми проводжали в останню путь як героїв. Лучанин Андрій Олексюк, водій-механік БМП, вижив тієї страшної ночі під Волновахою, хоч і втратив око. Він згадує ті події вже нібито спокійно, виважено і чесно. Бо за сім років був час все обдумати і проаналізувати. Він зрозумів: життя складається з випадковостей. Особливо на війні. Міг не йти у військкомат, бо повістка прийшла на початку квітня на іншу адресу. Але Андрій і не думав ховатися. Був неодружений, мав за плечима строкову службу – кому ж йти, як не йому? Приїхав на базу 51-ї бригади у Володимир-Волинський, а там відправляють додому, бо вже набрали водіїв-механіків. «Та не буду я вже вертатися. Стільки проїхав…» – сказав хлопець. І залишився.
– Ми і в думках не мали, що їдемо на війну. АТО ще не було. Ніхто нічого не казав. Збір – і все. Хлопці хоч постріляли трохи на полігоні, а ми, водії, з машинами розваленими возилися. Усвідомлення війни ще не було. Хоча після Криму вже треба було про це думати. Усі готувалися до президентських виборів. Нас привезли на Донбас. І головним завданням було налагоджувати стосунки з місцевим населенням. Не дай, Боже, ніяких конфліктів. Ми навіть ходили без зброї, щоб «не пугать местное население», – згадує Андрій весну 2014-го. – Усміхатися і махати ручкою – все. А вони нашим колонам дороги переходили, не пускали. У Волновасі тоді скандал був, місцеві не хотіли, щоб ми там стояли. Розставили дев’ять блокпостів, потім ще десятий зробили, наш. Поїхали з кимось з офіцерів і стали збоку, вибрали те місце. Уже вночі, техніку над дорогою розмістили. Ніхто не знав, на скільки ми тут. Може, до 25 травня, до виборів. Зранку мали придумати щось, але так і залишилися, тільки техніку перепаркували. Неподалік був лісок маленький, можна було б там стати. Але… Це навіть не блокпост був у тому розумінні, як треба. Без мішків з піском, навіть дрота не вистачило, щоб обгородитися трохи. Облаштувати стаціонарний блокпост наказу не було. Про озброєння і техніку мовчу – знаєте, яка тоді була ситуація. Хіба ми знали про протиосколкові окуляри, навіть бронежилетів усім не вистачало. Одна рація була, і та ледве тягнула. Хлопці давали подивитися в пристрій нічного бачення, то на два метри видно було, хіба зайця побачити. Зате бойовики мали таке озброєння, що ми були у них, як мішені в тирі.
Хлопці спали в наметах без автоматів
– Багато хто звинувачував самих військових у тому, що сталося під Волновахою. Як можна було стати в чистому полі, не окопатися? І як сонних могли розстріляти? Якась варта мала бути, не могли не помітити машин бойовиків…
– Зрозумійте, це ж траса – і там проїжджали десятки різних машини. Хлопці потім казали, що коли нас уже розстріляли, ті машини вони бачили на дорозі, й ніхто їх не зупиняв.
– А правда, що місцеві тинялися біля вас, приносили харчі, горілку, хтось навіть на камеру знімав?
– Не все правда. Про горілку дурниці, не було такого. Місцеві ходили, їсти навіть приносили. А як ми їх мали вигнати, коли нам заборонили конфліктувати, тільки посміхатися мило і не встрявати в суперечки? Через дорогу від нас якась компанія пікнік влаштувала з танцями і піснями. Ми не могли їх прогнати, щоб не було бійки чи сварки. Потім ломилися до нас в намет, бо хтось з їхніх загубився, і вони кричали, що ми його ховаємо. Наступного дня на іншому боці теж хтось шашлики смажив. Ніхто не чекав того, що сталося під ранок 22 травня…
Андрій весь час ночував у своїй БМП. А того вечора командир попросив його почергувати: «Ти вже виспався, хай хлопці трохи відпочинуть». Хоч водіїв не залучали до жодних чергувань. Якби він був у БМП – згорів би разом з машиною, як хлопці.
– Майор наш, Льоня Полінкевич, в уазику спав. Тоді у нашому таборі на ночівлю залишилися кілька офіцерів з бригади – не встигали, напевне, на базу. Один з них зумів виповзти з БМП і теж вцілів. А Полінкевич загинув. Хто зі зброєю був, змогли залягти й відстрілювалися. Мені вдалося між двома колесами машини прилаштуватися, всі патрони вистріляв, ще в майора брав. А хлопці спали в наметах без зброї, бо на ніч автомати в одній маленькій палатці склали. Коли все почалося, вони туди доповзти не змогли. Бойовики ж гатили з усього: гранатометів, кулеметів, ПЗРК, знищили відразу наш боєкомплект, плюс снайпери по обидва боки дострілювали поранених. І це були не шахтарі, а диверсійно-розвідувальна група. Їх тоді вже багато діяло на Донбасі. Казали, що це були чеченці, бо з бородами. І розстріл цей був демонстративний, щоб показати перед виборами президента, хто на Донбасі господар.
Все було проти них. Навіть сонце…
– Щоб ви розуміли, весь напад тривав хвилин десять, може трохи більше. І все працювало проти нас. Навіть сонце. Воно сходило за нами, і ми були як на долоні. А бойовики на трасі – трохи нижче і прикриті кущами, стріляєш просто у темінь, нічого не бачиш, – намагається відтворити картину бою Андрій. – Два осколки влучили мені в лоба, по одному в око і ногу. У мого командира БМП рука була прострелена і осколок у живіт зайшов. Я прикрив його своїм бушлатом: «Нічого, братан, жити будеш!»
Поранених повезли в Донецьк. Там хірург зашив Андрієві ногу, а осколка діставати не став. Не заважає – хай собі сидить. А з оком доправили у госпіталь до Одеси. На жаль, десять операцій нічого не дали, на одне око 33-річний молодий чоловік так і не бачить. В Одесу він потрапив разом з Василем Кропивою, хлопцем з прилуцьких Рокинів, у якого було пошкоджено два ока. Тітка Андрія Ірина з Червонограда згадувала, як вона примчала ще з однією родичкою до Одеси, коли дізналася про поранення племінника. Побачила Васю Кропиву, у якого замість очей було дві вирви, підійшла до нього, обняла, щоб не розплакатися: «Господи, як я вас люблю…»
– А з тих ям покотилися сльози… Ви собі не уявляєте, як то тяжко. Родичка вибігла у коридор ридати, я теж. Молодий, красивий, здоровий хлопець без обох очей! За що? Як йому жити у 22 роки? – згадувала пані Ірина той страшний травень 2014 року.
Андрій розповів, що Василя кілька разів возили за кордон, але, на жаль, врятувати зір хоча б на одному оці не вдалося. Вони зідзвонюються періодично. А 22 травня хлопці, які вижили під Волновахою (не всі, звичайно) збираються у Луцьку. Спочатку ідуть помолитися у Свято-Троїцький собор, потім їдуть у Гаразджу на алею почесних поховань на могили бойових побратимів. Заїжджають у Колки на могилу майора Леоніда Полінкевича. Хоч у кожного своє життя, проблеми і спільні спогади, що болять інколи більше, ніж рани…
До речі, Андрій Олексюк – правнук відомої пропагандистки ОУН-УПА Лесі Паєвської, розстріляної у 1953 році в Лук’янівській тюрмі.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!