А ще й два рази корова била, під поїзд ледь не втрапила. І то ще не всі випробування, які випали на долю баби Ярини, однієї з довгожительок маневицького Вовчицька. Вона й сама дивується, як уціліла у життєвій круговерті й дожила до 86 літ.
– Хіба то так мніго – восємдесят шисть? – дивується її чоловік Іван Колбун, якому недавно теж стукнуло стільки ж.
Після весілля перестала бачити на два ока
А одного разу медсестра у маневицькій лікарні поставила бабі електрофорез на хвору руку й… забула. Пролежала Ярина під процедурою майже весь день. І якби медичка не забула ключі від кабінету, то невідомо, що було б.
– Мені вечором на поїзд треба. То так вже бігла, що чуть не падала. І про руку больну забула, і про все на світі, – сміється бабця, згадуючи ту придибенцію. – Мене в больниці добре знают, бо скіко я там бувала… Боліти почала, як тіко замуж пушла.
– А коли ж ви одружилися?
– У п’ятдесят дев’ятому. Пусля Різдва. Я хороша дівкою була і кавалєрув мала. А чогось за Івана пушла…
– Як-то чогось? Бо я ліпший! – вставляє свої п’ять копійок у монолог дружини дід Іван.
– І ото після весілля всліпла я на два ока. І так голова стала боліти, що спасу не було. Казали, що пороблено. Але по знахурах ми не їздили. Батько повіз мене до Львова, і там врачи вилікували. Стала бачити. А голова боліла – цитрамон і анальгін всю жизнь пила. Але мусила робити, бо діточки посипалися єдне за одним. У тій старенькій хатці, що коло дороги стоїть, всі погодувалися. Першу дитину як родила, то на столі застилала, подушками обкладала, щоб не впала, і бігом на роботу. Через трохи прибіжу, побачу, і знов на роботу. Потім вже дітки одне одного гляділи. Учотчиком робила і секретарем.
Відтягала на собі Ярина і поштарську сумку, бо багато років листоношею працювала. Якось узимку дорогою в сусіднє село напали на неї бродячі собаки. Так пошматували, що й роззули, і сумку порвали. Думала, замерзне там боса, бо мороз був сильний. Щастя, що їхала у Маневичі машина з льоном і гвинтівка у когось в кабіні була. Хоч з дитинства Ярина нічого не боялася, бо бабця навчила її різних молитов. Скільки разів сама йшла вночі пішки і з Колок, і з Маневичів. А по гриби ходила – на болоті в трясовину втрапила, але якось витяглася. Могла б згинути і не знав би ніхто, де поділася. Всяка смерть поруч була, каже Ярина Семенівна, але Бог беріг її…
Всіх дітей вивчили
Гордяться Колбуни, що всі п’ятеро їхніх дітей вивчилися в інститутах і технікумах. Стягувалися, як могли, тільки щоб доньки і син в люди вибилися. Один з односельців сказонув якось: «Така Ярина, і п’ятеро дітей вивчила!»
– Так обидно стало, повірите? Хіба я вже така негодна, чи чимось за тебе гірша? Ти двох вивчив, а я п’ятьох. Бо вельми хотіла, щоб мої діти не подчинялися якомусь бригадирові, – каже жінка. – До всіх виїздила з торбами: і до Львова, і до Києва, і до Дніпропетровська. А він, – киває на чоловіка, – лісником робив. Горілочку попивав…
– Де ліс – там пеньки, а де пеньок – там і пляшка, – жартує дід.
Хоч і любив «оте діло», каже, але хазяїном був. Он яку хату збудував. Правда, поки побудувалися, діти виросли й розлетілися по світах. Тепер як у гості з’їжджаються, то місця всім вистачає. Всіх вивчили, поженили, восьмеро онуків діждали і трьох правнучків, а доживають віку самі…
– На Пасху діти поз’їжджалися, то всім по двісті гривень дала. Може, вже помру, не побачу більше, то щоб бабу пам’ятали…
– Ти знову за своє? – дід Іван не любить, коли його Ярина про смерть починає говорити.
– Якби він мене не глядів, то я вже вмерла б. Син з міста приїжджає, продукти привозить, помагає. Так і калатаємо… Сім літ живу з батарейкою в серці. Діти на операцію склалися. У мене ж чотири інсульти було! А Бог ще тримає. І знаєте: хоч і намучилася за життя, й виплакала сліз бездну, і болить все, а вмирати все одно не хочеться… – зізналася на прощання бабця Ярина.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!