Очі МАРТИНЮКІВ світяться від кохання
Волинь

Волинянин життя з молодшою на 34 роки дружиною називає раєм

3 липня, 16:23
0
0
Сподобалось?
0

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!

Коли Інна прийшла у село Гороховище, тоді Любомльського району, до свого чоловіка Миколи Мартинюка, скільки то мови навколо було! Перешіптувалися: «Дивись, яка вона молоденька. Молодша на 34 роки! З Луцька до Кольки приїхала…» Жінка не зважала. Минуло двадцять літ. І тепер всюди з коханим чоловіком ходить з гордо піднятою головою. Їй 40, йому – 74!

Через людей соромилася виходити з хати

Ох і довго ця пара не давала спокою людям у селі – так всім пліткаркам язики чесалися. Микола вже був розлучений, мав дорослих дітей і внука. А тут – нова молода дружина. Село поліське, глухе – то вам не місто з його «Санта-Барбарами». І плакала Інна, і з хати виходити соромилася. Та витримала. Тепер каже:

– Та я в нього влюбилася в п’ятнадцять років! От запав мені у серце, і все. А я однолюб.

Розповідає, як тоді з Миколою її у Луцьку познайомила тітка, якій він доводився родичем. Той раз подарунок дівчині зробив – якусь невеличку іграшку чи аудіокасету, вдруге. Інна піймала себе на думці, що той чоловік стає рідним її серцю, у ньому постійно бриніла мелодія з касетника «А-я-я коко джамба». Гнала від себе цю думку, тим більше, що він мав розписуватися з іншою. Спекла йому на урочистість торта, привезла, поставила на стіл – і втекла плакати… Потім було невдале  заміжжя, розлучення і спроба будувати своє життя заново. Аж дізнається, що Микола знову сам.

Сім’я МАРТИНЮКІВ

На все це в Інни одна відповідь – любов! Як вона ніжно дивиться на Миколу. Тільки вловивши її ласкавий погляд, позаздрити чоловікові може багато хто. Одна мить – й Інна вже знає, у гуморі коханий чи ні, що йому подати чи краще ніжно притулитися. Зараз вони – подружжя зі стажем, щедро сиплять один одному жартами. А тоді, двадцять літ тому, було пролито немало жіночих сліз.

Микола їздив по заробітках, а вона гляділа малих дітей. Бо взяв її чоловік з одним сином, а невдовзі виховували вже трьох. І стали той куток села, де живуть Мартинюки, називати раєм.

Гордиться, що вже тричі прадід

«Моя пораюшечка» – у селі й зараз дивуються тому, як чоловік називає свою Інну. А Микола усміхається. Не приховує, життя з молодою дружиною видається раєм. Хоча говорить про це обережно. Знає, газету прочитають рідні – не хоче, аби старшим дітям було прикро, бо дуже їх любить.

– Я вже прадід, – гордо каже.

По імені називає усіх онуків та правнуків. І синів. Найстарший Микола – військовий на пенсії. Названий Стас (син Інни від першого шлюбу) – пройшов АТО. Середульший Діма готується до вступу у військове училище… Є ще найменший Богданко, якому всього чотирнадцять. Його називає подарунком долі на своє 60-річчя.

Тепер по заробітках їздить Інна. Не раз згадує слова свекрухи, що роботи хватить на її вік. Вже вона сама має невістку Софійку. Не приховує – хотіла б, щоб і ця «дитина», як ніжно називає дружину сина, колись про неї добру пам’ять мала.

– Якби мені літ двадцять п’ять назад хто сказав, що я, пів світу об’їздивши, буду тут в селі щасливо жити, їй-бо, не повірив би, – зізнається чоловік. – А тепер не уявляю, що могло б бути інакше.

– Не шкодуєте, що ось так круто повернули життя? – запитую.

– Що ви, таких ще козаків маю!

А теща зятя так і не прийняла

У Мартинюків заведено: поки батько не зайде в хату – ніхто за стіл не сідає, яким би голодним не був. А ще подружжя ніколи поодинці в гості не ходить. Не випадає Миколі – лишається вдома Інна, нема дружини – не йде на святкування й чоловік. Не з примусу, просто так звикли – всюди вкупочці.

Уже не помічають, як одне одного все частіше називають «тато» і «мама». Не тільки при дітях. Буває, на базарі продавці припрошують до товару, прихвалюючи «дочку». Микола тоді озирається і гордо відповідає:

– Та то не дочка – то моя жінка!

Він завжди перший вмощується у постіль, аби для Інни нагріти перину, а вона щовечора «мне» йому спинку. Жодної зверхності у розмові, прикрикувань чи образ.

– Та ми по сто разів на день сваримося, – усміхається Інна, коли я зауважую, що в них ось такий лад. Бо сімейні «бурчання» то не гріх.

– Коли ми заїхали в село, найперше в людей перепитали, як ви живете, – зізнаюся.

– І що вам сказали? – цікавляться Микола з Інною.

– Що живете ви весело і щасливо. Це правда?

– Правда. Я на город – він вже мені музичку включає, щоб веселіше робилося, – каже Інна.

А чоловік доповнює:

– Радіємо життю.

– Одне шкода, не всі це розуміють. От мама моя Колю так і не прийняла, – зізналася жінка.

Микола Якович теж подумав про когось. Але розповідати не став. Видно, що й зараз через те болить його душа…

Наталія КРАВЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися