На початку липня 2014 року українська армія звільнила Слов’янськ від бойовиків на чолі з російським офіцером Ігорем Стрєлковим (Гіркіним). Вони у квітні без опору захопили будівлю СБУ, міської адміністрації, відділок поліції. У боях за визволення Слов’янська загинуло 70 українських військовиків, ще 31 місцевих мешканців – за весь час окупації. Після виходу сепаратитів у місті виявили три масові захоронення. Ті події згадуємо на основі свідчень очевидців – подружжя Нестеренків, які тепер живуть у селі Личани Ківерцівського району.
«Сєпари» понапивалися, коли збили наш літак
Нестеренки у Слов’янську виховували п’ятеро всиновлених дітей, мали теплиці, великий будинок. Розповідають, що війна закрутилася дуже швидко. Літали військові вертольоти з озброєними автоматниками, «зелені чоловічки» перегороджували дороги. А чеченці та росіяни принесли у Слов’янськ небачені звірства та катування.
– Наступного дня, як тільки ми почули, що в місті «визволителі» Гіркіна, місцеві пияки вийшли з автоматами. Сусіди відразу доклали, що ми бандери, бо моя мама родом з Волині, хоча все життя прожила у Слов’янську. Кричали, що нас спалять, а дітей переб’ють! Я перестала виходити з ними на вулицю, тряслася від страху, – плаче Світлана. – Пам’ятаю, як збили український військовий літак, то наші сусіди повискакували на вулицю від радощів, до ранку святкували, аж повпивалися…
Чоловіка хотів застрелити однокласник
– Закатованих або загиблих після обстрілів дуже швидко закопували – де-небудь, навіть у канавах, із табличками: «Неизвестная женщина» або «Неизвестный ребенок», – згадує Світлана. – У наших друзів дочку молодюсіньку вбили. Вони казали, «як їм пощастило, що тіло упізнали знайомі» – бо ж запам’ятали, де дитину прикопують. Той ватажок Моторола (Арсен Павлов, військовий злочинець загинув 2016 року – авт.) постійно їздив поряд з нашим будинком. А потім і взагалі конфіскував сусідську хату і влаштував штаб з катівнею. Ми при зачинених вікнах чули крики нещасних. Він страчував полонених. Чоловіка мого тричі ледь не розстріляли. Один раз цілився його ж однокласник, розмахував автоматом. Обстріли, шматки розірваних людей...
З допомогою волонтерів Нестеренки першими вивезли дітей – в табори. А самі залишилися разом з 90-літніми мами, і ще тліла надія, що от-от усе закінчиться. А коли тої нечисті стало більше, ніж мирних жителів, і коли гаубиці у житлових районах розставили, на світанку 15 червня таки машиною втекли зі Слов’янська. Приїхали в Личани на батьківщину Світланиної мами.
– Мами наші померли відразу після приїзду сюди – тут їх і поховали. Скільки вже років минуло, а досі, варто комусь крикнути голосніше чи хтось бойовик увімкне – впадаю в паніку... – каже жінка. – Я два роки пробула у депресії, потім мені ніби розвиднілося. Я зрозуміла, що тут не стріляють, завжди є хліб, діти нічого не бояться. Чоловік майже відразу став возити на передову нашим військовим передачі, речі. Життя продовжується…
Мирослава КОСЬМІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!