У Луцьку донька вмовила батьків взяти дитину із дитбудинку
Волинь

У Луцьку донька вмовила батьків взяти дитину із дитбудинку

17 липня, 13:44
0
0
Сподобалось?
0



На околиці Луцька у невеликому приватному будинку мешкає родина Климчуків. У них на подвір’ї в ряд виставлені кілька велосипедів, а біля розкладеного стола для тенісу бігає двійко псів. Зранку голова сім’ї Юрій машиною везе старших доньок у коледж, молодшого підвозить по дорозі до школи, паралельно по телефону спілкується зі старшою донькою, яка чекає вже другу дитину. Нічого особливого, якщо не знати, що із шести дітей Климчуків троє – усиновлені.

Найстарша біологічна донька Оля у 10 класі почала відвідувати Дубенський інтернат, де познайомилася із маленькою дівчинкою, яка залишилася без рідних. Оля часто розповідала батькам, що на вихідні дітей із цього інтернату забирають родичі, а цю дівчинку нема кому забрати, тож вона залишається в стінах будинку із черговими вихователями. Батьки перейнялися історією і запропонували Олі привезти якось на знайомство дитину.

«Вона була як буревій, її було завжди багато, ми бачили, що з нею ніхто не займався, вона часто тікала із дитячого будинку і жебракувала на автовокзалі у місті. Але це була жива і щира дитина, і вона нам дуже сподобалася. Тоді ми запропонували їй приїздити до нас кожних вихідних», – згадує мама Лариса Климчук.

Згодом Ірина та Оля стали нерозлучними, вони дзвонили одна одній, писали. За рік Ірина вже не тільки бувала на вихідних у сім’ї, але і прожила в їхньому будинку всі літні канікули. Батько Юрій навчав дитину елементарних знань – кольорів, рахувати і читати, мама – розказувала про правила поведінки і займалася загальною освітою. Самі батьки запевняють: дівчинка хапала все на льоту.

«А одного разу я поверталася із відрядження, заходжу додому, а моя старша донька Оля сидить на кухні із батьком і щось серйозно обговорює. Вони мене покликали, і Оля з порогу каже: "Мамо, треба Ірину усиновити". Я спершу почала розказувати, що це вона вигадала, я сама себе накрутила, що це нереально і важко, скільки ж то документів треба зібрати. Я озвучила все це Олі, а вона мені заявила: "Не хочеш ти усиновити, то я це зроблю!". Відверто кажучи, це дало нам з чоловіком неабиякий поштовх, і ми почали процес усиновлення», – пригадує Лариса.

Дівчинка переїхала до Климчуків і жила в одній кімнаті із найкращою подругою, а відтак і сестрою Олею. Мине час, і Оля вийде заміж та переїде у власну оселю, а Ірина прийде до своїх батьків і скаже, що хоче, аби вони удочерили ще одну дівчинку.

«І ми погодилися. Знаєте, я вам чесно скажу: з усіх усиновлених Іра така, наче я її народила. Я її настільки відчувала, знала, що вона мені скаже, що вона відчуває, так, наче вона моя рідна», – розповідає Лариса Климчук.

Ірина закінчила в Луцьку педагогічний університет з відзнакою. Юрій Климчук пригадує, що коли заходив у соцслужбу, то йому часто не вірили, що він розповідає саме про Ірину – розбишаку, втікачку і дитину, якої завжди і усюди було багато.

Зараз Ірина живе у США. Шість років тому вона одружилася і переїхала з чоловіком жити за океан. Цього року батьки Юрій і Лариса вперше побачили свою онуку, адже через пандемію та вагітність молоде подружжя майже чотири роки не приїздило до України. Тепер на все, що зробили для неї її прийомні батьки, Ірина дивиться по-іншому – як мама, і розуміє всю глибину і важливість усього, що її навчили.

«Я безмежно їм вдячна за все! Якби не вони, я б не стала такою, яка є зараз. Я не знаю, де б я була, якби не мої батьки. Дитинство було на вулиці, я сама себе виховувала, я сама, як могла, заробляла на життя. Тобто прийомні батьки фактично вийняли мене з того бруду, у якому перебувають більшість дітей, в яких неблагополучні батьки», – розповідає Ірина.

А ще Ірина пригадує той момент, коли попросила у батьків вдочерити ще одну дитину. Вона зізнається, що не могла змиритися, що в дитячому будинку ще стільки дітей, які не знають і не знатимуть, що таке любити і бути важливими для когось.

Допоки Климчуки збирали документи для чергового усиновлення, їх старша біологічна донька очікувала на свого первістка. До слова, рішення удочерити ще одну дівчинку збіглося ще й з тим, що мама Лариса отримала вердикт від лікарів, що більше ніколи не зможе мати дітей. І ось, коли вже були готові всі документи, вона дізналася, що при надії. Тож сім’я попри пошуки дитини в дитячих будинках, готувалася до поповнення: мама і донька народили з різницею в кілька місяців.

І ось Лариса із візочком і маленьким сином поїхала забирати дитинку, яка погодилася жити в їх сім’ї, – Тетянку.

«Пригадую, що мама мене привезла, і ми не пішли відразу додому, а поїхали до магазину, бо по дорозі мені сказали, що це мій день і увечері ми будемо пити чай із тортами, а я маю ці торти вибрати. Пройшло вже стільки років, а я досі пам’ятаю, які я тоді обрала», – згадує цей день Тетяна.

Юрій Климчук теж пригадує, що з Танею було важко перші місяці: «Таня якось довго не могла наїстися. Вона все почала ховати – іграшки, їжу. Ми прибираємо, і там десь за диваном або у шафі знаходимо сховок із бананами та хлібом. Але це тривало лише місяць: коли вона зрозуміла, що ніхто нічого не забере і всього є достатньо, то вже не можна було змусити її їсти».

Тетяна й сама не приховує, що вона не давала спокою батькам: не хотіла вчитися, показувала вибрики і довго не могла адаптуватися. Лариса для неї і репетиторів наймала, аби підтягнути у навчанні, бо дівчинка відставала, і сама щоденно вчилася з нею. І ось, коли вони думали, що не справляться, вирішили удочерити ще одну дівчинку, однолітку Тані, аби вони одна одну підтримували. І взимку до сім’ї Климчуків приєдналася Галя.

«Якщо Таня – це полум’я, то Галя – це вода, яка її постійно гасила. Галинка була така скромна і такою й залишилась. Тиха, сором’язлива і дуже наполеглива. Якщо Таня лінувалася, то Галя не розуміла, але багато старалася, аби це виправити. І дівчата одна одну підтримували. Вони люблять одна одну дуже сильно», – каже Лариса.

Зараз дівчата навчаються в медичному коледжі. Кожна з них мріє стати лікаркою, але спершу випробовують свої знання у коледжі. Кажуть, навчання дається важко, але вони один одного підтримують. Кожна з них мріє, що в майбутньому, коли вийде заміж, забере когось із дитячого будинку, адже доля їм подарували такий шанс, який не дістався сотні іншим.

Юрій Климчук взагалі ставиться до усиновлення по-філософськи: «Діти – це подарунок Божий, так і у Біблії пишуть. Я знаю, що буває так, що у когось довго нема дітей, вони усиновляють, і потім з’являються і біологічні дітки. І це дуже красиво. У нас так теж сталося, бо не було б Іринки – не народився б Юрчик. Можливо, хтось боїться, хтось не впевнений, не потрібно про це задумуватися. Якщо ви справді готові стати батьками, то вам вистачить любові і на своїх, і на всиновлених, а згодом ви навіть не відчуватимете різниці».

Допоки Климчуки збирали документи для чергового усиновлення, їх старша біологічна донька очікувала на свого первістка. До слова, рішення удочерити ще одну дівчинку збіглося ще й з тим, що мама Лариса отримала вердикт від лікарів, що більше ніколи не зможе мати дітей. І ось, коли вже були готові всі документи, вона дізналася, що при надії. Тож сім’я попри пошуки дитини в дитячих будинках, готувалася до поповнення: мама і донька народили з різницею в кілька місяців.

І ось Лариса із візочком і маленьким сином поїхала забирати дитинку, яка погодилася жити в їх сім’ї, – Тетянку.

«Пригадую, що мама мене привезла, і ми не пішли відразу додому, а поїхали до магазину, бо по дорозі мені сказали, що це мій день і увечері ми будемо пити чай із тортами, а я маю ці торти вибрати. Пройшло вже стільки років, а я досі пам’ятаю, які я тоді обрала», – згадує цей день Тетяна.

Юрій Климчук теж пригадує, що з Танею було важко перші місяці: «Таня якось довго не могла наїстися. Вона все почала ховати – іграшки, їжу. Ми прибираємо, і там десь за диваном або у шафі знаходимо сховок із бананами та хлібом. Але це тривало лише місяць: коли вона зрозуміла, що ніхто нічого не забере і всього є достатньо, то вже не можна було змусити її їсти».

Тетяна й сама не приховує, що вона не давала спокою батькам: не хотіла вчитися, показувала вибрики і довго не могла адаптуватися. Лариса для неї і репетиторів наймала, аби підтягнути у навчанні, бо дівчинка відставала, і сама щоденно вчилася з нею. І ось, коли вони думали, що не справляться, вирішили удочерити ще одну дівчинку, однолітку Тані, аби вони одна одну підтримували. І взимку до сім’ї Климчуків приєдналася Галя.

Юрій Климчук взагалі ставиться до усиновлення по-філософськи: «Діти – це подарунок Божий, так і у Біблії пишуть. Я знаю, що буває так, що у когось довго нема дітей, вони усиновляють, і потім з’являються і біологічні дітки. І це дуже красиво. У нас так теж сталося, бо не було б Іринки – не народився б Юрчик. Можливо, хтось боїться, хтось не впевнений, не потрібно про це задумуватися. Якщо ви справді готові стати батьками, то вам вистачить любові і на своїх, і на всиновлених, а згодом ви навіть не відчуватимете різниці».

Чоловік додав, що родині досі пропонують, взяти собі ще одну дитину, проте «вже вік». Натомість Лариса додає: «Вік, то таке. Будемо бачити».

Над проєктом працювали Мар’яна Романяк, Ірина Папірник, Софія Трощук






Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися